Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Малгося спала спокійно, рівно дихаючи напіввідкритим ротом. Ніна ще хвилинку думала, чи не розбудити дівчинку і чи не покликати на допомогу пані Целіну, бо спогад про те, що сталося зі Славеком, був надто сильним. Але ж це не мало жодного сенсу. Дитині просто наснилося щось неприємне, із ким не буває.

Вона повернулася до ліжка і заплющила очі.

Прокинулася, коли за вікном уже посірішало. Котра могла бути година? Напевне досить рано, бо в монастирі ще всі спали; щонайменше, вона не чула жодної вранішньої колотнечі.

Не дозволяй йому вранці йти до саду.

Кому вона мала не дозволити? І чи це прохання насправді було спрямовано до неї? І що, власне, означало оте «вранці»? Так можна назвати і світанок, і пізнішу годину.

Ніна ще деякий час крутилася під ковдрою, аж поки не зрозуміла, що вже не засне. Тож поспіхом вдягнула такі холодні речі, що здавалося, начебто вони мокрі, і через задні двері вийшла до саду.

Не дощило, але водою, здавалося, був просякнутий цілий світ. Волога висіла в повітрі, з дерев скрапувала вода, черевики відривалися від землі з голосним плямканням. Небо було затягнене хмарами, а внизу, під ногами Ніни, лежало озеро, ніби вкрите густим і білим, наче сметана, туманом. На щастя, туман не досягав невисокого пагорбу, на якому ріс сад, — тут лише де‑не‑де лежали сиві пасма, схожі на павутиння. Ніна вирішила обійти монастир і подивитися на нього при денному світлі. Монастир був великою неоготичною брилою, що й досі зберігала красу, хоча її вже й почав надгризати зуб часу. Південне крило завалилося чи під впливом старості, чи, може, тому, що впала на нього якась випадкова бомба. У цих руїнах видно було фрагменти побілених стін, утоптаний у багнюку вапняний пил запорошував траву аж до берега затягнутого імлою озера. Ніна спритно перескочила через щось, що скидалося на рештки однієї з веж. Інша частина саду справляла добре враження, хоча грядки заросли хвощем, а плодові дерева здичавіли. І все ж дівчина не могла не визнати, що сад цілком красивий — похмурий у своїй занедбаності, але красивий. І тут вона побачила в північному крилі те, через що по ній поповзли дрижаки.

То була купа засохлих дубів, приземкуватих і покручених, наче старі руки. Сплутані гілки створювали зміїний клубок, в якому не можна було розпізнати, де закінчується одне дерево й починається інше, до того ж їхні стовбури обплітали здерев’янілі безлисті ліани з великими — із палець — і гострими, наче бритви, шипами. Усе разом викликало жах: чорне на тлі сірого неба, мертве, але чомусь дуже страшне. Ці дуби оточувало коло порожньої землі: не росло там ані стебелини трави чи бур’яну. Тільки де‑не‑де лежало кілька почорнілих засохлих листочків. Наче ґрунт у тому місці виявився отруєним, наче мусило тут померти все, що переступило невидимий кордон. Ніна підійшла ближче. На голій землі чітко виднілися відбитки ніг, що вели просто в чорну гущавину, наїжачену шипами.

Не дозволяй йому вранці йти до саду.

Ніна обійшла цю групу, тримаючись краю кола, а коли знову опинилася на тому місці, де стояла перед тим, хтось крикнув за її спиною:

— Гей, ти! Повертайся додому!

Вона озирнулася, більше здивована, ніж обурена. Від монастиря наближався Адам, червоний від гніву, з нечесаним волоссям, що робило його схожим на мініатюрну версію розгніваного Шопена. Взуття і штани його були забруднені білим вапняним пилом.

— Чуєш, що кажу? Додому!

— Так можеш до пса свого звертатися, — сказала Ніна. — Я схожа на собаку?

Мить вони мірялися поглядами. Дівчина виграла.

— Не можна виходити назовні, — стиснув губи Адам.

— Правда? І хто так сказав?

— Я сказав. Повертайся усередину.

— Повернуся, якщо гарно попросиш, — посміхнулася вона. Це було нерозумно, але принесло їй хоча б якесь задоволення.

— ПРОШУ, — процідив хлопець крізь зуби.

Вирішивши, що цього їй вистачить, Ніна проігнорувала сарказм і пішла до дверей, бо не могла ж стирчати на цьому холоді вічно, та й мала вже повертатися.

За сніданком вони довідалися, що Сташек зник.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому з’являються наступні таємниці, сліди ведуть лише в один бік,

а малюнки викликають неспокій

— Мабуть, повернувся додому, — сказав Маріуш, великий, незграбний хлопець, який попереднього вечора їв суп так, наче хтось його збирався відібрати. Артур, його худорлявий товариш, енергійно кивнув.

— Ага. Хотів звалити, то й звалив.

— Не переймайтеся, — жабоподібний Томек блиснув чарівною посмішкою. — Сташек — дурень. От побачите, він ще пожалкує, що пішов.

Пані Целіна здавалася змученою. Під очима у неї були темні кола, а гримасу на блідому обличчі ледве можна було визнати посмішкою. Вона не їла, тільки рвала хліб, сіючи навколо крихти.

— Може, запитаємо в янгола? — розсудливо запропонувала Ніна. — Він, напевне, все знає.

Довкола столу почулося схвальне буркотіння, але пані Целіна не здавалася задоволеною цим рішенням.