Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти, Ніно, — примружився Артур, — тепер розумна?

— Розумною я була й раніше, — обурилася дівчинка. — Тепер я порозумнішала.

Утім, вона розуміла, що це не повна правда. Давня Ніна не була нерозумною, але їй бракувало… спостережливості. Так, мабуть, це правильне слово. Ніна і тиждень тому вміла вигадувати різні речі, але вона б ніколи в житті не звернула увагу, наприклад, на обсипані білим пилом черевики Хуберта — навіть якби вони їй упали на голову.

— І що це нам дає? — Артур і далі залишався скептичним. — Моя швидкість і сила Маріуша можуть стати в нагоді у битві з Бестією, але як має допомогти те, що вона, — він вказав на Лідку, яка все ще сиділа на підлозі, — вродлива, а Геля мовить правду?

— Не знаю, — визнала Ніна. — Певно навіть янголи не могли передбачити, що станеться щось схоже. Так мені здається. Вони також не повністю контролюють усі ці магічні зміни. Квазімодо мені сказав.

— Квазімодо? — здивувалася Еліза.

— Янгол, так я його назвала, бо…

— Давай не про це, — роздратувався Артур. — Ми тільки язиками плещемо й залишаємося там, де й були, й досі ні на гріш не маємо ідей, як із цього вибратися.

Із цим довелося погодитися.

У скло задзвонили перші краплі дощу. Усі раптом замовкли, неспокійно переглядаючись. Нарешті, Маріуш першим вийшов із заціпеніння і підкинув поліно в камін, а Еліза допомогла встати Лідці.

— Вибач, — сказала Еліза. — Я на мить справді повірила, що ти демон. Через це все в нас, певно, в головах перемішалося. Якби я трохи подумала, то зрозуміла б, що це дурня. Ходімо, допоможу тобі вмитися.

Близнючки пішли на кухню і повернулися із кружками, до половини наповненими какао.

— Решта молока, тре’ пити, бо скисне, — заявила Геля.

Через хвилину в кімнату зайшла Лідка, вже вмита і у свіжій блузці. Губи мала припухлі, навколо ока розливався великий криваво-фіолетовий синець. Дівчина всілася біля каміна, обхопила коліна руками. Артур поводився так, наче нічого не трапилося, а вона навіть не дивилася у його бік.

Ніна всілася поряд.

— Усе нормально?

— Так, дякую, — обличчя Лідки засвітилося. — Я уже вибачила Артурові.

— Маю надію, що на тобі не залишиться жодних шрамів…

— Це не має значення. Бог подарував мені вроду, і, якщо захоче в мене її відібрати, я з радістю віддам цю красу.

— Ну, якщо чесно, то красу ти маєш не від Бога, а від прибульців із космосу. Вірніше, безпосередньо від Славека.

— Янголи — божі створіння. Як би ти їх не назвала, вони є частиною Його плану.

Ніна не вірила, що Бог десь там, у глибинах космосу, створив расу дивних істот, аби одного дня ця дівчина стала гарною, а інша — розумною. Це було… надто ексцентрично, як на її смак. Хоча, може, вона трохи Лідці й заздрила: тепер їхня подруга-красуня чи не єдина з них зберігала спокій. Схоже, довіра до молитви непогано охороняла її від страху.

Пані Целіна на мить отямилася, а Хуберт скористався цим, щоби її напоїти. Жінка розкашлялася. Її очі, завеликі на блідому обличчі, запали, руки стискали рукав хлопця так, як потопленник хапається за мотузку.

Ніна відвела погляд.

Як сказав Яцек, їжі в них було достатньо, аби прожити три-чотири дні та, може, навіть тиждень, якщо заощаджуватимуть (хоча Ніна не вірила, що будуть). «Тиждень», — подумала вона. Їй у голові не вміщувалося, що вони можуть залишитися у монастирі так довго. Для пані Целіни це означатиме вірну смерть, а для Хуберта — можливе зараження й ампутацію.

Хай його!

Еліза запропонувала зіграти в щось, але жоден не мав бажання. Близнючки принесли ковдри зі спальні й розклали їх перед каміном, Малгося дрімала, скрутившись у кріслі. Пробило одинадцяту, але ніхто не мав бажання першим іти до спалень. Разом вони почувалися у безпеці — принаймні частково.

Ніна вдивлялася у вогонь, розхитуючись. Вона була зморена, але заснути не могла.

Пів на дванадцяту.

Близнючки перешіптувалися, Яцек крадькома хрумкав кубиками цукру, а Артур та Маріуш сиділи із похмурими обличчями, намагаючись не дивитися один на одного.