Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чи… зараз, коли це було… тиждень тому, у вівторок пізнім вечором нічого у вас не змінилося?

Усі мовчали. Схоже, що ніхто не хотів говорити першим.

— Тамаро?

На мить здавалося, що дівчина нічого не відповість, але нарешті вона перемогла себе й подивилася на присутніх з викликом.

— Ви всі вважаєте, що я відважна, так? Але так було не завжди. Більшість мого життя я була страшенною боягузкою. Мене все лякало: павуки, темрява, собаки, навіть швидка їзда в машині. А коли я мала відізватися до когось чужого, то починала труситися і пітніти. Трагедія, ага. Але я тримала обличчя. Що більше я була наляканою, то більшого крутька із себе вдавала, нехай би всередині я вся тряслася. А того вечора, це було відразу після приїзду в Маркоти, наче… все, що я тільки вдавала, стало правдою, розумієте? Раптом я відчула, що мені діла немає до того, що люди можуть з мене сміятися, і я вже не боялася говорити вголос те, про що думаю. Не боялася вже нічого.

Ніна подякувала їй кивком.

— Яцеку?

— Я був тюхтієм, ага? — хлопець почервонів. — Звичайним товстим тюхтієм, який може перечепитися на рівній дорозі й б’є посуд, а коли грає у футбол, то не потрапляє по м’ячу. А потім… це змінилося. Щоправда, я й досі товстий, але раптом виявилося, що я також несамовито спритний, наче мої м’язи самі знають, що робити. Я навіть не маю ні про що думати.

— Елізо?

Найстарша дівчина стенула плечима.

— Раніше я не любила займатися дітьми, але тепер люблю. Що в цьому дивного? Люди змінюються.

— Гелю?

— Давнєй я не знала, шо тре’ завше гварить правду, а тераз знаю.

— Кароліно?

Друга з близнючок безпорадно покачала головою.

— Ти раптом відчула себе дорослою, правильно? — допомогла їй Ніна. — Наче за кілька хвилин ти перестала бути дитиною й постаршала на кілька років. Це, мабуть, здалося тобі страшенно дивним?

— Звикла, — буркнула Кароліна.

— Артуре?

— Здогадайся, якщо така мудра.

— Добре, я готова закластися, що ти не завжди був швидким. А Маріуш не завжди мав таку силу.

— І що з усього цього випливає? — пирхнув худий хлопець.

— Те, що тиждень тому, у вівторок увечері, помер Славек — хлопець, який був саме таким, яким повинен бути Обраний: вродливим, відважним, сильним, спритним, швидким, правдивим, уважним до інших й обдарованим силою переконувати, а також надто зрілим, як на свій вік.

— А ми наче успадкували ці риси після його смерті? — Тамара першою відважилася сказати вголос те, про що всі інші вже подумали.

— Так, мабуть, так. Маєте інше пояснення?

— І мені дісталася відвага? А Лідці — його неземна врода?

— Авжеж.

— Пощастило, — буркнула Тамара.

— Ну, не знаю, коли повернеться додому, то її і рідна мати не впізнає, — розсудливо запротестував Яцек, через що Тамара трохи розвеселилася.

— А я дуже сильний, — повільно сказав Маріуш, після чого повторив, насолоджуючись кожним словом. — Дуже сильний.

— Якщо ти хочеш, аби це прозвучало скромно, то спробуй знову, — пирхнула Ніна.