Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Можеш почати з простого SOS, — запропонувала Ніна.

Яцек підняв ліхтар до вікна. Три короткі блиски, три довгі й знову три короткі.

Вони чекали, напружено вдивляючись у протилежний берег, але нічого не відбувалося.

Яцек дав сигнал ще раз, а потім ще. Ніна обійняла себе руками. Літня ніч була теплою, але дівчинка тремтіла. «Прошу, — повторяла вона подумки. — Прошу, пані Стефаніє, відгукніться. Я хочу лише знати, чи нічого не сталося».

— Може, в них там немає ліхтаря? — запитав Яцек. — А якщо їм вимкнули світло, то тепер вони не в змозі передати сигнал.

— Пані Стефанія напевне про щось подібне подумала, — відповіла Ніна. Але навіть у її голосі з’явився сумнів. А якщо хлопець має рацію? Їй спало на думку, що насправді вона зовсім не знає, чи відома старшій жінці азбука Морзе. Може, вона розпізнавала тільки один-єдиний найпопулярніший сигнал: SOS.

Але вони не мали іншого виходу, як тільки продовжувати. І врешті їхню терплячість було винагороджено. В одному з темних вікон блиснуло світло.

— Гляньте! — крикнув Яцек.

— Не радій ще. Може, це зовсім не пані Стефанія, — зупинила його Тамара.

— Це мусить бути вона! Гляньте, вона передає повідомлення…

І справді, світло гасло, а потім загоралося у коротких і довгих відблисках.

— Що вона говорить? — питала зацікавлено Ніна. — У неї усе гаразд?

— Чекайте… не так швидко… о рани Божі, я заплутався, — Яцек застогнав. — Я знаю азбуку Морзе, але…

— Теоретично. Ми знаємо, — закінчила Тамара.

— Попроси пані Стефанію, аби вона передавала повільніше, — запропонувала Ніна.

— Ага, а ви знайдіть папірець і щось для записів.

Обидві дівчини кинулися до столу, але Тамара була швидшою. Із тріумфом вона подала Яцекові папірець із зошита й олівець. Хлопець поклав папірець на підвіконня й при світлі ліхтаря почав записувати послідовності букв.

— Там пані Стефанія і професор Хельман, який запитує, що з Тамарою…

— Мій батько? — здивувалася дівчина. — Ніно, ти викликала мого батька?

— Ну‑у-у… так. Ти гніваєшся?

Тамара зітхнула.

— Ні, мабуть, ні, — вона відвернулася від Яцека. — Скажи татові, що в мене все гаразд.

— Говорять, що не можуть доїхати до монастиря, — проінформував за мить Яцек.

— Скажи їм про бар’єр. І про те, що ми вийдемо звідси, коли переможемо Бестію.

— Це останнє краще не казати, — буркнула Тамара. — А то у тата станеться серцевий напад.

Розмова світлом тривала якийсь час, раптом у певний момент Яцек нахмурився.

— Не розумію… Вона говорить, що до Маркотів приїхала… армія?

— Армія? — не розуміючи, повторила Ніна.

— УВАГА — ДИВНІ — ПОДІЇ — ВИКЛИКАНО — АРМІЮ, — прочитав по літерах Яцек. — Це, мабуть, означає, що приїхало військо, щоби розібратися, що відбувається у Маркотах. Не розумію, чому нам бути обережними? Це ж, мабуть, добре, що армія приїхала? Може, вони зможуть пробитися крізь бар’єр?

— Не будь ідіотом! — гарикнула Тамара. — Знаєш, що військові зроблять з бандою дітлахів із магічними здібностями? Позачиняють нас у лабораторіях і почнуть тестувати.