Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усі погляди втупилися у дитину, яка тулилася до Елізи. Дівчина трохи її відсунула.

— Малгосько? Це правда?

— Зрозуміло, що правда, — із погордою кинув Артур. — Хто ж інший мав їх випустити? Крім неї, ні в кого не було причин. Вона ж із Тимеком приятелювала.

— Перевір, чи ключ у тебе, — порадила Ніна.

Еліза встромила руку до кишені.

— Немає, хтось його забрав, — глянула підозріливо на Малгосю. — Ти увесь час сиділа поряд… Скажи правду, ти відімкнула підвал? Не бійся, ми не злимося на тебе.

— Я злюся, — гарикнув Артур.

— Це не я! — крикнула дівчинка. — Я тільки до дверей підійшла і… і слухала, бо думала, що почую Тимека, але я туди не заходила! Навіть якби я мала ключ, і тоді б не увійшла! Я боюся Тимека, він зараз дивний!

— Тихо, тихо, заспокойся, — казала їй Еліза.

— Не має значення, хто відчинив, — сказав Хуберт. — Це вже сталося, нічого із цим не вдієш.

— Ясно, дитина нас, може, повбивала всіх, але ж ні, ми не матимемо до неї претензій, бо що сталося — не відстанеться, — пирхнув Артур. — Ото б я її відшмагав…

— Спробуй тільки торкнутися Малгосі! — обурився Маріуш.

— Припиніть! — Ніна затисла вуха долонями. — Прошу, припиніть!

— Ніна має рацію, — підтримала її Тамара. — Таким чином ми нічого не доб’ємося.

— Що тепер? — тихо запитав Яцек.

— Тепер Ніна щось вигадає, — заявив Артур. — Вона ж наймудріша.

Погляди молоді відразу втупилися у Ніну. Окрім Артура, в голосі якого чулася явна іронія, усі дивилися на дівчинку з надією. Так, це точно була надія, жадібна й відчайдушна. А якщо чесно, то навіть худий Фліп розраховував на те, що Ніна НАСПРАВДІ щось вигадає. Але ж це не мало сенсу! Вони не могли вимагати від неї, щоби вона отак просто знайшла спосіб перемогти потвору з іншого світу!

— Я не зможу! — крикнула Ніна. — Не отак відразу! Мені потрібен час!

— Ну то маєш приблизно стільки, скільки ми тут витримаємо, — прокоментував Артур. — Тож краще поквапитися.

Хуберт стиснув їй плече.

— Знаю, ти зарадиш. Якщо хтось може вигадати спосіб знищити Бестію, то це ти.

Тамара та Яцек гаряче кивнули.

— Сядь коло пані Целіни, спокійно подумай, а ми не будемо тобі заважати, — запропонував Хуберт.

«Та вони збожеволіли, — думала Ніна, зіщулившись біля непритомної опікунки. — Просто з глузду з’їхали. Чи я їм фея, щоби знати всі відповіді?»

«Я хочу повернутися додому», — стогнала вона подумки, відчуваючи, як в очах збираються сльози. Це все було наче кошмарний сон, від якого несила прокинутися. Думки Ніни перескочили на батьків. Як вони будуть себе почувати, коли вона помре? Уявляла власне поховання, схиленого над могилою посивілого батька, заплакану матір, яка тримає за руку смутного Шимека… Від усього цього розрюмсалася і вона сама.

— О рани Божі, тільки не це, — буркнула Тамара, яка раптом присіла поряд із нею. — Ну, досить, не плач.

Яцек приєднався до дівчат.

— Але можеш про це подумати. Слухай, Хуберт має рацію: якщо хтось і може знайти спосіб проти Бестії, то тільки ти. У Бестії має бути слабке місце.

— А якщо його немає?

— То нам не залишиться нічого іншого, як тільки кинутися на неї голіруч, — заявив Хуберт, долучаючись до їхньої трійці.