Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дивися, — з натиском повторив Артур.

Вона глянула на посвідчення. Ім’я і прізвище співпадали: Лідія Ґалік, але на фото був хтось абсолютно інший.

Факт — та особа нагадувала Лідку, вони обидві мали однакову овальну форму обличчя, схожі риси й ідентичні зачіски, але дівчинка‑підліток на шкільному посвідченні була куди менш вродливою, здавалося, що на фото — її бридкіша сестра. Те, що в Лідці викликало захоплення, в іншій дівчині видавалося звичайним. У неї було безбарвне обличчя, позбавлене гармонії і того невловимого, що й створює красу.

— Хто це? — здивована Ніна перевела погляд з посвідчення на Лідку й назад.

— Я, — хлипнула та, все ще лежачи на підлозі. — Присягаюся! На цьому фото — я!

— Яким дивом… — у голові Ніни щось блиснуло, думка була далекою, хоча важливою, у цьому дівчинка була переконана. — Яким дивом ти можеш на фото мати такий вигляд, а в житті — інакший?

— Може, в неї хороший макіяж, — сказав Артур, але цей жарт нікого не розвеселив.

Ніна схилилася і подала Лідці носову хусточку. Дівчина почала витирати кров.

— Як це можливо?

— Не знаю! Це сталося в нічному потягу, коли я їхала до Маркотів. Я… все життя була бридкою, дуже хотіла бути гарною й постійно про це молилася, і тоді… тоді Бог до мене прислухався й обдарував милістю. Просто… я пішла ввечері в туалет у вагоні, щоб умитися перед сном, глянула в дзеркало й… побачила, що стала вродливою. Насправді! Я не брешу вам. Я так сильно боялася, що якось уранці прокинуся і знову буду такою, як раніше. Не могла в це повірити, й тільки потім зрозуміла, що Бог хоче, щоби я цю свою вроду йому віддала. І тоді…

— Ти нас кретинами вважаєш? — презирливо кинув Артур.

— Це й справді звучить по-ідіотськи, — додала Еліза. — Навіть магія не може робити таких чудес. І навіщо Богу давати вроду саме тобі?

— Це правда, — голос Лідки був змучений, але сповнений емоцій. З носа дівчини надувалися криваві бульбашки, але вона не мала наміру ані на крок відступати від своєї версії. — Можете мені не вірити…

— Я тобі вірю, — сказала Ніна, здивувавшись цьому навіть сама.

— Ще одна кретинка, — пирхнув Артур.

— Ніно, це ж неможливо, — втрутилася Тамара, промовляючи лагідно, наче звертаючись до божевільної.

— Заткніться! — Ніна закрила вуха долонями. — Дайте мені хвилинку подумати!

— Але… — цього разу відізвався Яцек.

— Тихо! Я думаю.

Дивно, але більше ніхто не одізвався, що пізніше — значно пізніше, коли Ніна вже мала час подумати про таку дурню — наповнило дівчинку певною гордістю. Може, її не дуже любили в монастирі, але принаймні шанували її розумові здібності.

Лідка, яка з гидкого каченяти перетворилася на приголомшливу красуню.

Яцек, який ще недавно бив посуд у Сільвії, Яцек зі своїми «теоретичними знаннями» й браком практики, які дивним чином суперечили його спритності. Чому хлопець із такими вмілими пальцями ніколи не намагався збудувати годівнички для птахів, якщо ними цікавився? Чому не записався у гарцери, якщо прагнув цього?

Яцек, який, схоже, краще почувався у компанії дівчат. І це було характерною рисою усіх товстих, незграбних хлопців, з яких сміялися товариші…

Тамара, відважна й безстрашна Тамара, з якою раніше не траплялося нічого цікавого.

Еліза, яка — якщо вірити чесній Гелі — після приїзду до монастиря заявляла спочатку, що не любить опікуватися дітьми й хворими, змінила свою думку на сто вісімдесят градусів.

І Тимек, чарівний Тимек, який міг переконати будь‑кого, що дощ, який ллється з неба, означає чудову погоду, і про якого його власна мати сказала: «Ніхто йому не вірив».

І це враження, що в монастирі кожен щось приховує… авжеж, йшлося про магію, але й не тільки про неї.

Вона зітхнула. «З якого це часу ти така мудра?» — запитала Тамара тиждень тому (рани Божі, як же давно це було), на що Ніна відповіла: «Десь тридцять шість годин», навіть не розуміючи, що вона влучила в ціль.

— Я хочу вас про дещо запитати, — сказала вона повільно. — Тільки обіцяйте, що не брехатимете.

— Питай, — кинула Тамара спокійно. Решта відповіла більш‑менш охочими кивками. Артур стиснув рота, але не відізвався.