Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дванадцята.

Лідка нарешті перестала молитися, Тамара знову повернулася до тієї само сторінки зачитаного детектива, який вона намагалася читати. Еліза встала й запитала, чи не хоче хтось чаю, але їй ніхто не відповів.

Маріуш підкидав у вогонь дрова.

«Час духів», — подумала Ніна, і майже тієї самої миті в коридорі залунали кроки.

Обличчя відразу витягнулися від страху, в очах блиснула паніка. Малгося прокинулася і притулилася до Елізи, яка турботливо її обійняла.

Усі вдивлялися у двері, наче загіпнотизовані, поглядом, яким курка могла б вдивлятися у змію, що вповзає до кошика.

Двері скрипнули, і на порозі став Квазімодо.

Ніна мало не розсміялася від полегшення, але серйозне обличчя янгола не обіцяло нічого доброго.

Крилатий обвів поглядом тих, хто зібрався у кімнаті.

— Ви говорили, що замкнули хлопців, яких отримала Бестія, так?

— Сташека і Тимека, так, — відповіла Тамара, бо ніхто інший не квапився відізватися. — Вони в підвалі, а що?

— Тоді хто ж ходить монастирем?

— Що? — очі дівчини стали круглими, наче денця стаканів.

— Я бачив двох хлопців: один великий і товстий, а інший — малий і худий. Це ж вони?

Тамара приголомшено кивнула.

— Хтось їх випустив? — запитала здивовано Еліза, а Яцек першим подумав про те, що було найважливішим.

— Ми мусимо пильнувати, щоби вони не подовжили стежку!

Тамара підхопилася і вискочила з кімнати, за нею побігли Артур і Маріуш, а за мить вагання — і Яцек. Ніна не ворухнулася. Її огорнуло відчуття безпорадності. Тільки зіщулилася, стискаючи кулаки й повторюючи пошепки: «Прошу, прошу». Притому вона не знала, кого просити і про що. Щоби стежка лишалася незакінченою? Щоби хтось прибув їй на допомогу? Щоб усе це виявилося тільки поганим сном, від якого можна прокинутися?

Тамара з хлопцями повернулася через кілька хвилин. Ніні не знадобилося навіть питати — достатньо було побачити їхні обличчя.

Сташек і Тимек продовжили стежку аж до Кола.

Це означало, що Бестія може будь‑якої миті увійти в монастир.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

в якому з’являється Бестія

і прилітають птахи

— Прошу, не кричіть! — заволала змученим голосом Малгося. У її очах стояли сльози, губи тремтіли. Це трохи витверезило інших.

Еліза обійняла дівчинку.

— Не бійся, сонечко, нічого поганого не відбувається, — запевняла старша дівчина, але її словам бракувало впевненості.

Артур швидко стрибнув до дверей і прокрутив ключ.

— Шо зара? — очі Гелі були розширені від переляку.

— Ми мусимо перейти в сад, — Яцек намагався зберігати спокій, хоча й було помітно, що робити це йому непросто. — Там ми будемо в безпеці, якщо вже Бестія не може ходити по живому.

— Дощить, — Тамара глянула у вікно. — І холодно. Як довго ми витримаємо назовні, під дощем і в холоді? Серед ночі? Із пораненою жінкою?