Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Або розріжуть, аби побачити, що в нас усередині — чи не відмінне від звичайних людей, — похмуро додала Ніна. — Це вже не кажучи про те, що нас допитуватимуть хоча б тому, що ми приятелювали з янголом. А нам усім відомо, як воно: бути на допиті в армії.

— Я не знаю, — запротестував Яцек.

— Битимуть тебе, — заявила Тамара. — І обливатимуть холодною водою. І світитимуть в очі різким світлом. Вистачить?

— І ще ти ніколи не повернешся додому, — додала Ніна.

— Ви що, серйозно? — хлопець тріпнув головою.

— Майже, — Ніна вирішила бути чесною. — Може, нас би й відпустили за якийсь час. І, можливо, ми б тоді ще залишалися у доброму стані; у більш‑менш доброму.

— Гаразд, тоді ми подумаємо, як оминути армію, коли бар’єр зникне.

— Якщо бар’єр зникне, — буркнула Ніна. — Так чи інакше, зараз наша найбільша проблема — це Бестія. Про армію ми подумаємо потім.

Тамара та Яцек погодилися, кивнувши головами.

Тієї ж миті в коридорі почулися швидкі кроки. Ніна здригнулася, бо такий поспіх не обіцяв нічого доброго.

— Кей єсти? — голос належав одній з близнючок. — Ніно? Яцеку? Тамаро?

— Тут, — хлопець відчинив двері, і Кароліна підійшла до них зі свічкою у руках.

— Йдімо наниз, Артур хче Лідку затовкти.

— Що? — очі Яцека стали, наче блюдця. Ніна за його плечима тихо застогнала.

— Хче йі затовкти, — повторила дівчина. — Дерся, шо Лідка єст той диябол, шо в деревах сидить. Х’дімо, поки нема біди.

Вони побігли, а Кароліна хаотично пояснювала, що сталося. Ніна з тих пояснень зрозуміла лише, що, коли вони були на другому поверсі, у дверях кімнати з’явилася Лідка, одягнена як для виходу, із валізкою в одній руці й сумкою — в іншій.

— Доведу вам, що завдяки молитві можна перетнути бар’єр, — заявила дівчина. — От побачите. Якщо хтось бажає, то може йти зі мною.

І тоді Артур знову розлютився. Пхнув дівчину, поваливши її на підлогу, сумка Лідки розкрилася, з неї повипадали різні речі. Хлопець нахилився, щось підняв, а потім…

— Ано цілком звар’яв, — закінчила, посапуючи, Кароліна.

Вони увірвалися у кімнату, коли Артур боровся з Хубертом. Малгося плакала, решта молоді роздивлялася Лідку, яка зіщулилася на підлозі й намагалася витерти кров, що лилася з розбитого носа. Її руки й обличчя були вимазані червоним, ліве око вже зникало під набряком.

Ніну зачепило, що ніхто не намагався їй допомогти. Тільки Хуберт робив спроби стримати Артура.

— Що тут відбувається? — запитала вона, але питання її потонуло в голосному плачі Малгосі й репетуваннях хлопця, який усе ще намагався вирватися.

— Досить! — Тамара, як виявилося, мала куди міцніший голос: від його звуку Малгося перестала нарешті рюмсати, а Артур завмер.

— Я хочу врятувати ваші шкури! — сказав він зі злістю. — Бо ви лише балакати можете. Пусти, кретине! — він нарешті вивільнився з рук Хуберта, вдихнув повітря, а потім підняв із землі невеличку картку.

— Що тут відбувається? — запитала Ніна.

— Лідка — це демон, — заявив Маріуш. — Вона хоче усіх нас повбивати, тож ми мусимо порішити її першими.

Геля кивнула, Еліза, здається, сумнівалася, але й вона не мала наміру захищати Лідку.

— Про що ви говорите? — голос Ніни небезпечно наблизився до межі істерики.

— Дивися, — Артур сунув їй у руку картку, яка виявилася шкільним квитком. — Ти говорила, що хтось тут є не тим, за кого себе видає, так? І що серед нас ховається демон. Ну так ось він, маєте.

— Та ви схибнулися! — крикнула вона розпачливо. — Це не так. Я ніколи…