Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона хотіла сказати щось розумне на прощання, але не знала, що б це могло бути. Бережися? Не дай їм себе з’їсти?

Квазімодо послав їй ще один насмішкуватий погляд, відвернувся і пішов.

У кімнаті з каміном Маріуш з Елізою саме переносили пані Целіну на ковдру. Хуберт намагався допомагати, хоча з пораненою рукою мало що міг зробити.

— Ми не можемо отак вийти назовні, — нервувалася Еліза. — Візьмемо плащі й завдяки цьому уникнемо переохолодження.

— І станемо дуже здоровими трупами, — буркнула Ніна, а у відповідь старша дівчина зміряла її промовистим поглядом.

— Дощовики висять біля дверей. Нам не треба далеко ходити, аби їх забрати, — Яцек намагався замирити обидві сторони.

— Хапайте ковдру! — командувала Еліза. — Кароліно, ти біжи по лампу, Яцеку — по ліхтар. Повільніше, без паніки!

— Я б її залишив, — Артур глянув на пані Целіну. — Видно ж, що довго вона не протягне, тільки втратимо через неї час.

Хуберт за один стрибок опинився біля худорлявця і зацідив йому в писок здоровою рукою. Артур гепнувся з виразом здивування на обличчі. Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг відреагувати. Тільки за мить Еліза крикнула:

— Перестань, що ти робиш, на милість Божу!

Хуберт важко дихав, рум’янець на блідих щоках був такий, як у хворого на сухоти. Руки все ще були стиснуті в кулаки. Артур люто мружив очі, й на мить здалося, що він кинеться на хлопця, але тільки сплюнув криваву слину й витер рота.

— Ідіоти, — сказав він презирливо. — Хочете померти через цю напівживу бабу? Прошу — дорога вільна. Я ж маю намір жити.

Артур підвівся, а Еліза впіймала за лікоть Хуберта, який, здавалося, мав намір врізати Фліпу ще раз.

— Ходімо, — сказала вона. — Не маємо часу.

Артур ішов перший, із затятим, похмурим виразом обличчя. За ним — Маріуш, Еліза, Яцек і Тамара, які несли ковдру з пані Целіною. Ніна йшла майже останньою, час від часу неспокійно озираючись.

— Не біжіть! — нагадувала решті групі Еліза. — Обережно! Яцеку, міцніше тримай ковдру! І тиша, не розмовляти!

— Ну, ти ж сама верещиш, — буркнув Яцек.

Ніна озирнулася у темний коридор за спиною. Чи їй здалося, чи там справді промайнула якась тінь? Вона приспішила кроки. «Бестія не стане за нами гнатися, — умовляла вона себе. — Вона ж хоче дістати Квазімодо».

Це була жахлива думка, але якимось чином заспокійлива.

Світло в коридорі заблимало й згасло, з чиїхось губ зірвався здавлений крик. Малгося знову почала плакати. У темряві було чути важке, перелякане дихання, у Ніни пульсувала в скронях кров.

— Спокійно, — голос Елізи тремтів. — Нічого страшного, тут світло гасне завжди. Яцеку, засвіти ліхтарик!

Хлопець забурмотів під ніс, щось ударило в підлогу — і за мить сніп яскравого світла розтяв темряву. Вони рушили далі. З вішалки біля дверей зняли дощовики і плащ‑палатки, а потім із полегшенням вискочили («Не біжіть», — повторювала Еліза, але її мало хто слухав) надвір, прямуючи в сарай для інструментів.

Сарай, на щастя, був чималим, так що кільканадцять осіб розмістилося у ньому без особливих проблем. Ніна стратегічно зайняла місце біля брудного вікна, Маріуш підпер виламані двері старим триногим стільцем. Ковдру з пані Целіною поклали на землю, і Хуберт відразу схилився над жінкою, аби перевірити, чи не зашкодило їй не дуже делікатне транспортування. Крізь шпарини у вікні віяло запахом дощу. Еліза тримала гасову лампу, світло якої вихоплювало з темряви налякані приголомшені обличчя.

Ніна обережно глянула на абрис, що вимальовувався під брезентовою плахтою у темному кутку сарая. Собака. Мертвий собака, що колись був Сільвією. Дівчинка нервово сковтнула слину. Здавалося, що всі вже, окрім неї, встигли забути, що тіло нещасної тваринки лежить тут. Може, це й добре, бо ще бракувало, аби Малгося чи Геля впали в істерику, побачивши мертву вівчарку. Ніна принюхалася: труп, на щастя, не смердів, у сараї пахло лише курявою і вологою соломою. Потім вона перевела погляд на інших з їхньої групи. Здавалося, що поки вони в безпеці, бо сарай оточував газон, але ж усі розуміли, що це не може тривати довго.

— Тре’ тікать геть, до лісу, — повторювала вперто Геля.

— Ні! — запротестував різко Хуберт. Ніна озирнулася на нього: очі хлопця горіли. — Це нічого не дасть. Рано чи пізно нам все одно доведеться помірятися силою з Бестією. А її можна перемогти, бо інакше янгол нас тут не залишив би…

— Азкіель усе ще мав надію, що хтось із нас виявиться Обраним, — нагадала Ніна.

— Що з того? Славек, незважаючи ні на що, був людиною. А якщо одна людина мала перемогти Бестію, то всі ми тим більше можемо її перемогти. Нас одинадцятеро, ну, десятеро, не враховуючи Малгосю. Хочете сказати, що удесятьох ми виявимося гіршими за одного хлопця? Я готовий битися, — він обвів гордим поглядом змерзлу й нещасливу громадку. — Навіть якби мав пожертвувати власним життям…

Маріуш тим часом допитувався, хто, власне, випустив Сташека й Тимека.

— Малгося, ано я бачила ї, як ішла тихцем до кухні, — сказала Геля.