Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це була перша розумна пропозиція.

— А ще наші сили, — додала Ніна. — Краще відразу зізнаємося, хто що може. Магія може знадобитися нам у боротьбі з Бестією.

— Я нічого не вмію, — буркнув Яцек.

— Може, вмієш, тільки цього ще не знаєш, — втішила його Ніна. — А ви?

Близнючки, як і Малгося, уміли робити так, щоб легкі предмети літали в повітрі, але жодна з них не володіла цими здібностями настільки, щоби вважати їх зброєю. Хуберт і Артур силою волі підсилювали вогонь, а Лідка заявила, що її молитва має велику силу, та до цього твердження Ніна поставилася скептично.

Маріуш похвалився, що до нього прилітають дикі птахи.

— Але, — додав він відразу, — я справді не можу бути в цьому впевнений. Якось увечері мені вдалося прикликати зграю дроздів, але може, це й випадково трапилося.

Ніна кивнула. У цьому, власне, й полягала проблема із силами: вони проявлялися так рідко, що діти навіть не мали шансу, аби добряче їх протестувати.

Утім, найцікавішим виявилося уміння Гелі, яка стверджувала, що може контролювати погоду.

— Могу зробіч дош чи туман, альбо таке там. Але іно надвечір, у ранок чи…

— Коли дощить, — закінчила Ніна. — Хочеш сказати, що вмієш прикликати дощ, але тобі для цього дощ і потрібен?

Хтось тихо засміявся, а Геля зі злістю глянула на Ніну.

— Піду я краще до комори — перевірити припаси, — Еліза погасила суперечку, що саме зароджувалася. — Яцеку, підеш зі мною? За нагоди можемо зробити якогось їдла.

Вони повернулися через півгодини, несучи тарілку зі скибками хліба із сметаною і цукром. Ніна вважала, що тут нема голодних, але хліб зник на диво швидко. Після вечері Еліза й близнючки заходилися наводити лад — при свічках, бо світло пропало, — а Маріуш приніс дрова, щоби розпалити камін.

Ніна підійшла до Яцека.

— Ти випадково не знаєш азбуку Морзе? — запитала дівчинка.

— Авжеж, знаю. А що?

— Я подумала, що скоро вже стемніє, то ми можемо спробувати світлом передати сигнал SOS.

— Вважаєш, що пані Стефанія зуміє проїхати крізь бар’єр?

— Ні, що ти. Якби вона могла, то давно вже була б тут, — Ніна ані на мить не сумнівалася у старшій жінці. — Але, може, ми зуміємо коротко сказати їй, що з нами відбувається.

— Добре, спробуємо, — Яцек загорівся новою ідеєю.

До них доєдналася Тамара, й утрьох вони вийшли з кімнати, а тоді вирушили на другий поверх, прихопивши по дорозі ще й ліхтар з дівчачої спальні. Яцек, коли його побачив, лише ствердно мугикнув.

— Непоганий, світло буде видно аж на іншому березі.

На другому поверсі Тамара відразу повернула до кімнати пані Целіни, а Ніна невпевнено зупинилася.

— Ми не могли б… передавати сигнал з іншого місця?

— А навіщо з іншого? — здивувалася Тамара. — Тут чисто й немає куряви. Ой, не будь такою вразливою. Пані Целіна не мала б нічого проти.

Ніна не була настільки впевненою — заходити в цю кімнату зараз, коли її власниця лежить поверхом нижче і, можливо, помирає, здавалося ненормальним. Утім, вона не сказала нічого.

У спальні пані Целіни панувала гнітюча атмосфера запустіння. Від згаслого каміна віяло холодом, світло ліхтаря виловило з темряви на столі розгорнуту книжку, в якій стирчала закладка, зроблена із засушеного маку. В повітрі відчувався ледь чутний запах парфумів. «Наче та, яка тут жила, недавно просто вийшла звідси, щоби вже ніколи не повернутися, — подумала Ніна, здригнувшись, а потім вилаяла себе: — Не будь вразливою».

Тим часом Яцек встановив ліхтар на підвіконня і відкрив вікно. На другому боці озера чорною формою на тлі зоряного неба вимальовувалися Маркоти. Містечко було темним, у жодному вікні не горіло світло, як учора і протягом кількох останніх ночей.

— Що я повинен передавати? — запитав хлопець.