Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Яка ж з тебе користь? — Маріуш сплюнув на землю.

Тамара все ще стискала кулаки, в її примружених очах виднілася лють.

— Я у будь‑якому випадку за те, аби кинути його Бестії на пожирання, — сказала дівчина. — Навіть якщо це не допоможе, то принаймні не зашкодить.

— Ходімо, — Ніна підхопила подругу під лікоть. — Мусимо повертатися до інших і подумати, як бути далі.

У кімнаті з каміном їх привітав шепіт молитов Лідки й похмурі обличчя Елізи, Хуберта й Артура.

— І що? — запитав Фліп. — Уже знаєте, як нас звідси витягнути?

— Знаємо, — сказала Ніна. — Достатньо буде вбити Бестію.

Після чого, уникаючи питань, вона підійшла до Хуберта. За її спиною закипіло.

— Як вона? — Ніна присіла поряд із пані Целіною.

— А якою здається? — Хуберт трохи скривив губи.

— Не може бути настільки погано, — вона не розумілася у медицині, але за логікою при серйозних ранах важливими були перші години. Якщо жінка досі не стекла кров’ю, то це їй, мабуть, вже не загрожувало. З іншого боку, Ніна мусила визнати, що опікунка має поганий вигляд — дихала неглибоко, була все ще непритомною, а її шкіра залишалася блідою, холодною і липкою від поту.

— А ти як почуваєшся?

— Зі мною усе нормально, — хлопець сміливо збрехав.

— Заспокойтеся! — кричала тим часом Тамара. — Так, я знаю, крилатий — мерзотник, і сама б охоче його віддухопелила. Але зараз нам треба думати, що робити з Бестією.

— Маємо трохи часу, — додав Яцек, до якого вже потроху повертався оптимізм. — Поки Сташека й Тимека замкнено, нам нічого не загрожує.

Артур нецензурно вилаявся, інші щось пробурмотіли з сумнівом.

Хуберт зі смутком тряхнув головою.

— Ми, може, й маємо час, — сказав він. — Але пані Целіна — ні. Вона помре, Ніно, якщо швидко не довезти її до шпиталю.

— Побачиш, усе буде добре, — вона поплескала хлопця по плечу, відчуваючи себе при цьому брехухою. Хуберт, на щастя, не дивився їй в очі.

Вона встала й пішла по чай.

— Ми повинні молитися, — саме говорила Лідка. — Якщо підемо дорогою з молитвою на устах, то бар’єр розступиться, і ми зуміємо повернутися додому.

— Я в житті не чув більшої дурості, — прокоментував Артур.

Лідка почервоніла й продовжила промовляти здравиці.

— Я ж просив тебе заткнутися! — крикнув хлопець, вириваючи рожанець з її рук. Намистини розсипалися по підлозі й покотилися із веселим стукотом, наче зернятка гороху.

— Облиш її, Артуре, — сказала за мить Еліза. — Вона боїться, як і всі ми.

— Я не боюся, — сказав похмуро хлопець. — Я лише хочу, аби ми залишалися при здоровому глузді.

— Добре, тоді, мислячи розсудливо, що ти пропонуєш? — запитала Ніна.

— Напитися, — захихотіла Тамара. — У підвалі, може, знайдеться якесь вино.

Артур мовчав, схоже, не знаючи, що сказати. Проблеми його позбавив Яцек.

— Якщо ми маємо ще тут лишитися, то мусимо перевірити, скільки в нас їжі, а потім поділити її на раціони і з’їсти спершу те, що псується найшвидше.