Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви нас використали, — сказала Ніна, похитавши головою. Дивно, але вона навіть не могла гніватися. Може, була надто змученою і переляканою. У животі відчувала тупу пульсацію, наче її хтось ударив, голос тремтів, але вона не плакала. Поряд стискали кулаки Тамара й Маріуш, до Яцека, схоже, також дійшло, що насправді відбулося. Тільки близнючки все ще здавалися приголомшеними. — Люди вам довіряли, а ви всіх нас використали. Хто ми для вас? Гарматне м’ясо? Як ви могли? Ви нікого з нас не запитали про те, чи ми хочемо битися з якоюсь там потворою… І Малгося. Як вам узагалі спало на думку наразити на небезпеку таку дитину?

— Визнаю, ми також винні. Не думали, що Супротивник з’явиться настільки швидко, вважали, що маємо ще кілька років, протягом яких Обраний подорослішає.

— То ви не добрі, а погані? — Яцек недовірливо дивився на янгола.

На обличчі Квазімодо з’явилося невдоволення.

— Не розчаровуйте мене, бо я вже почав вважати вас досить розумними дітьми. Ми ані погані, ані добрі. Ми просто хочемо вижити, як і всі.

— За наш кошт, — додала Ніна.

— Якщо ти хочеш так вважати, то що ж. І хоча мені імпонує твій прагматизм, але те, про що ти зараз думаєш, навряд чи вдасться.

Дівчинка витримала його погляд.

— Про що ти думаєш, Ніно? — запитав Яцек.

— Про те, аби кинути мене на пожирання Супротивнику, якщо вже йому потрібен я, а не ви, — ввічливо пояснив Квазімодо. — Непогана думка, але, на жаль, нерезультативна. Бар’єр не зникне, поки Супротивника не буде переможено, а вбити його зможе тільки один із вас.

— Ти вже раз мені збрехав.

— Так, але тепер я кажу правду. Зрештою, подумай сама. Азкіелю не потрібна моя смерть — якби це було так, то мене давно б кинули в Коло. Ні, він хоче, аби Супротивник вийшов, і щоби ви його вбили.

— Це Азкіель побудував цей бар’єр? Щоби затримати нас в одному з Бестією місці? Щоби примусити нас битися?

— Авжеж.

— Але ж ми не можемо! — крикнула Ніна, на що Геля вибухнула раптовим плачем. — Обраний мертвий, я ж говорила тобі.

— Трохи запізно, аби переконувати Азкіеля, тобі не здається?

— Тре’ до лісу втьокати, тама Бестія нас не знайді, — нервово запропонувала Кароліна.

— І оселимося там до кінця життя? — пирхнула Тамара. — Самі, без їжі, без даху над головою?

— Бар’єр зникне після смерті Бестії, — пояснив Квазімодо. — Азкіель, безумовно, мерзотник, але йому немає потреби, аби ви загинули від голоду чи від чогось іншого. Відпустить вас, коли вб’єте Бестію.

— А якщо ми нічого не зробимо? — Ніна стисла губи.

— Бар’єр не стримає Бестію назавжди, — янгол стенув плечима. — Можете чекати, чи не вдасться їй пробитися, але це займе трохи часу.

— А до того часу ми й справді помремо з голоду, або вона всіх нас позжирає для розваги, — додала за нього дівчинка.

Янгол не став протестувати.

— Може, люди з містечка якось зуміють нас витягнути, — Маріуш завагався. У його голосі бракувало переконаності.

— Ти мусиш нам допомогти, — тим часом напирав Яцек. — Ти знаєш Бестію, адже вона походить з твого світу. Мусить бути якийсь спосіб.

— Я її не знаю. Супротивники — такі само, як і ми, в кожному світі набувають іншої форми й підпорядковуються іншим законам. Я уявлення не маю, який вигляд та форма має тут чи як її можна вбити.

— Але ж ти нам все одно допоможеш, правда? — хлопець наморщив лоба, решта дітей дивилася на крилатого з надією. — Ну, знаєш, у битві.

— Я тієї Бестії, як ви її називаєте, навіть не бачу, — пояснював Квазімодо терпляче. — Ніяк не зумію вам допомогти. У моєму товаристві ви будете в небезпеці, бо вона ж полює на мене.

Тільки тепер вони допетрали, що янгол їм НАСПРАВДІ не допоможе жодним чином. Крилатий уже говорив про це, але всі на щось сподівалися — врешті‑решт, Квазімодо був, як і Бестія, магічною істотою, а ще був дорослим, а вони, діти, звикли, що саме дорослі говорять їм, що треба робити.

Ніна прикрила очі. Іронія долі. Знали відповіді на всі питання, крім найважливішого — як перемогти Бестію?