Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Мабуть, і те й інше», — вирішила дівчинка.

Вона встала й усілася у траві подалі від галасливої групи. За мить до неї доєднався Яцек.

— Тож Тамара допомогла тобі зачинити Тимека і Сташека в підвалі? — запитав він із легкою претензією в голосі. — Чому не попросила мене? Я без проблем би впорався.

— Ти, здається, був на мене страшенно ображений, — увіткнула йому шпильку Ніна.

— Ну, знаєш, я мав причину.

— Я також мала причину обшукати твою валізку. Я робила це не для задоволення. І все ж, — вона вирішила, що простягнути руку дружби не зашкодить, — мені прикро, якщо це якось допоможе.

— Нормально, мене вже попустило.

Ніна визнала, що це єдині вибачення, на які вона може розраховувати. Благати пробачення ніхто не буде, що б вона собі не уявляла. Що ж, доведеться якось пережити.

— Це вже кінець, чи як? — упевнився Яцек. — Відвозимо пані Целіну до лікарні й женемо звідси?

— Ага, — погодилася Ніна. — Це кінець.

Вона простягнулася у траві й заплющила очі. За півтори години їхатиме додому. А може, поїде вечірнім потягом замість денного? Так, вечірнім було б, мабуть, краще, бо матиме більше часу, щоби поговорити з пані Стефанією. Вона полюбила старшу жінку… Цікаво, що її затримало? Чому вона не приїхала до монастиря?

У Ніні знову прокинулися погані передчуття. Вона повинна радіти, так і було, але… але не до кінця. Вона має піти до скаліченого янгола й розпитати про все. Стільки було речей, про які вона хотіла довідатися… Ким є крилаті, звідки вони взялися у Польщі, чи це вони є причиною того, що світ змінюється, і навіщо вони так роблять? І чи Бестія також одна з них? Але вона продовжувала сидіти на місці, а янгол самотньо стовбичив у альтанці. Бо якби Ніна почала з ним розмовляти, то раніше чи пізніше мало б постати запитання, що він мав на увазі, коли говорив: «Виїдете, якщо вам вдасться».

Ніна боялася відповіді.

Коли за мить на дорозі пролунав рик мотору, всі нервово підвели голови. Ніна встала й підійшла до решти молоді, Яцек пішов слідом.

— Повертаються, — сказала Еліза.

— Трохи ранувато, — на обличчі Яцека проявився неспокій.

Ніна несвідомо стиснула кулаки: так сильно, що нігті увіткнулися у шкіру.

Машина зупинилася на під’їзді, але ніхто не зрушив з місця, не пішов до неї. Молодь витріщалася на «іфу», наче загіпнотизована. «Наче ми ще тоді знали», — думала пізніше Ніна. Наче всі, а не тільки вона мали одне й те саме погане передчуття.

Першим вийшов Хуберт із обличчям, мокрим від сліз.

— Ми не зуміли доїхати до містечка, — сказав хлопець. — Кружляли по колу, розумієте? Наче в петлі. Їхали, а за мить знову бачили монастир. Це без сенсу, ми ніколи звідси не вийдемо. Не вийдемо звідси, а пані Целіна помре.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

в якому Ніна дізнається відповідь на всі питання,

за винятком найважливішого

— Ти знав, правда? — запитала Ніна звинувачувальним тоном. — Від самого початку знав, що ми звідси не зуміємо вибратися.

— Я підозрював, — зморено визнав янгол.

Після повернення близнючок минуло кілька годин, і вже починало потроху сутеніти. За цей час Маріуш і Тамара, підмовлені Елізою, намагалися дістатися до містечка пішки, а Яцек спробував — досить ризиковано — переплисти озеро. Це нічого не дало, всі троє повернулися хвилин за двадцять.

— Це чари, — заявив Яцек, коли виліз мокрий на берег. — Якийсь час усе здавалося звичайним. Я плив до Маркотів, а потім якимось дивом почав від них віддалятися. От просто наче мене щось тягнуло назад, поки не опинився тут знову. І що сильніше я махав руками й ногами, то більше тягнуло.

— У нас було щось схоже, — сказав Маріуш. — Неважливо, яку дорогу ми обирали — раніше чи пізніше поверталися до монастиря.

Тим часом Ніна кинулася шукати янгола, який десь подівся після повернення близнючок. Знайшла його тільки зараз — він сидів самотньо на березі озера.

— Ти можеш принести склянку води? — запитав крилатий.

— А ти відповіси на всі мої питання?