Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти? — янгол глянув на Ніну.

— Я боягузка, — вона відвела погляд, а крилатий поплескав її по плечу.

— Ще раніше я зрозумів, що ми пасуємо одне одному. Допоможи мені піднятися.

Минуло кілька жахливо довгих хвилин, поки вони зуміли вийти з крипти, і ще кілька наступних, які вони присвятили тому, щоби дістатися до кухні. Ніна підтримувала значно важчого за неї янгола, почуваючись наче в кошмарному сні: коли людина намагається бігти, але щось утримує її на місці. Ще здалеку вони почули вібруючий крик жаху. А потім ще один. І люте гарчання.

Коридором повз них промчав Артур, миттю пізніше — Еліза. Обоє різко зупинилися на порозі кухні.

— Облиш її! — верещав Хуберт. — Тамаро, візьми стільця! Удар стільцем. Сядь, тихо!

Ніна сповзла по стіні й заховала обличчя у долонях. Не могла туди увійти, просто не могла. Поряд хлипала налякана Малгося, інші, приваблені криком, збіглися з усіх кутків монастиря. «Це моя провина, — думала Ніна, — це все моя провина. Я повинна була додуматися».

Зіщулившись, вона затулила вуха долонями, але чула кожне слово й кожен крик.

— Облиш! — цього разу рішучий голос Маріуша й тихе, пронизливе скавчання болю, а потім вибух голосів, у яких чулася паніка.

— Треба зупинити кров! Хто знає, як це робиться? Перенесімо її! Ні, не можна її рухати з місця… Пані Целіно, скажіть нам щось…

Ніна встала на тремтячі ноги. Усі збилися на порозі кухні й кричали один голосніше за іншого. Ніна заглянула над плечем Гелі.

На підлозі, залита кров’ю, лежала пані Целіна, а поряд — тіло німецької вівчарки, точно такої, як її намалювала Маура. Ніна бачила обидві картини, мала їх перед очима. Вівчарки в лівреях лакеїв, вівчарки, що носять таці й відчиняють двері перед людьми. Чому ні? Чи може існувати кращий слуга, ніж пес, відданий і слухняний, хоча й позбавлений ініціативи? Але тварина може вкусити, коли страждає, Ніна знала про це аж надто добре. Її дядько мав лягаву, на яку наїхав віз, і треба було її добити. Але Ніна хотіла спершу попрощатися з улюбленцем, підійшла до собаки, аби погладити, а пес її вкусив. Сильно, до крові. Мала Ніна плакала, бо не розуміла, що сталося: лягава завжди її любила. «Вона боїться, — сказав тоді батько. — Боїться, і їй дуже боляче, тому тебе вкусила».

Сільвія також боялася і страждала, коли знову почала перетворюватися на тварину. А оскільки її дресирували, аби вона пильнувала речі, злість її обернулася проти тих, кого вона підозрювала у крадіжці.

Кров, стільки крові…

— Гей, тільки не втрачай свідомість! — почувся голос Тамари. — Цього ще бракувало.

Кухня крутилася у Ніни перед очима, кров розпливалася у червону пляму. Хтось кричав, що треба дзвонити до лікаря, Хуберт пояснював, що телефон зіпсований. Дівчинка відчула, що сповзає на підлогу, але Тамара, на щастя, підхопила її і посадила під стіною. Згідно з порадою, яку вона пам’ятала, Ніна звісила голову між колінами й намагалася зосередитися на диханні. Вдих, видих, вдих, видих. Трохи допомогло.

— А йон хто? — почувся ще один крик, здається, Кароліни.

— Янгол, — сказав янгол. — Радий бачити. На жаль, я не можу їй допомогти, моя сила — в читанні думок, а не в лікуванні.

— Янголи чарувні…

— Звикай, бачитимеш мене до кінця життя. І воно може виявиться не надто довгим.

Малгося вибухнула ще голоснішим плачем, а Лідка даремно намагалася її заспокоїти. Тамара кудись зникла, інші кричали, просили пояснень або щоб хтось погукав Азкіеля. Хуберт тремтячим голосом повідомив, що янгола немає і невідомо, коли той повернеться. Ніна на мить підвела голову. Холоднокровність зберегли тільки Еліза й — дивовижно — Яцек, який, виявилося, знав, як надавати першу допомогу. Щоправда, лише теоретично, але цього вистачило. Він, із трохи зеленкуватим обличчям, інструктував дівчину, а вона відривала смуги від власного плаття і спиняла кров з ран пані Целіни. Ніна, яка дивилася на це крізь відчинені двері кухні, відчувала себе абсолютно непотрібною. Кров, стільки крові… А Ніна тільки додавала усім проблем, втрачаючи в найдраматичніших ситуаціях свідомість.

Дівчинка знову звісила голову між колінами.

Через хвилину повернулася Тамара, схилилася над Ніною і поклала їй на потилицю змочену холодною водою ганчірку.

— Краще?

— Угу. Що з пані Целіною? — Ніна глянула на приятельку. Ластовиння на її широкому обличчі здавалося темнішим, ніж зазвичай, підкреслюючи блідість шкіри.

— Жива, але втратила чимало крові. Їй треба якнайшвидше в шпиталь.

— А собака?

— Собака? Ти переймаєшся зараз собакою?

Ніна стенула плечима.

— Це не була його провина. Він надто страждав. А точніше, вона.