Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, вже не страждає, бо Маріуш убив її ударом кулака. Це було досить неймовірно.

— Когось ще покусано?

— Хуберта, але лише за руку. З ним нічого не станеться, ну, хіба що пес був скажений. Я закрилася стільцем.

— Звідки йон узявся, той пес? — цього разу прозвучав високий, писклявий голос Гелі.

— Це Сільвія, — пояснила Ніна. — Сільвія була вівчаркою, перетвореною на людину. А коли чари янгола перестали діяти, вона знову перекинулася на пса. Ремігіуш, напевне, також.

— Цо ти верзеш? — інша з близнючок витріщила очі. — А це хто?

— Янгол, — заявив янгол. — Радий бачити.

Поступово всі збилися навколо Ніни й скаліченого крилатого.

— Це твоя провина, — Еліза заграла жовнами. На собі вона мала лише скривавлену комбінацію, але ніхто не мав наміру з неї сміятися. — Не знаю, що ти зробила, але я впевнена, що це твоя провина!

— Я нічого не зробила! — крикнула Ніна, повертаючи собі сили. — Я намагалася всіх вас попередити, але ви не слухали! Що я мала робити? Ну, скажи, що?

Її оточували похмурі, приголомшені обличчя. Чари перестали діяти, в ці хвилини всі були наляканими. Ніна все ще кричала, викидаючи із себе страх, злість і почуття провини. Хуберт, блідий, наче стіна, притискав до живота поранену руку, Лідка тулила до себе Малгосю.

— Немає сенсу сваритися, — сказав розважливо Яцек. — Зараз ми мусимо подумати, як відвезти пані Целіну до лікаря.

— Якщо наш водій бігає на чотирьох лапах, це буде важкувато, — відізвався Артур.

— Хтось уміє водити машину? — роззирнувся Яцек.

— Я умію керувати трактором, — призналася Кароліна.

— Ано, і я, — промовила Геля. — Але не знаю, чи вистачить…

— Це не може бути важким, раз пес це міг, — до Яцека, схоже, повертався оптимізм. — Ми мусимо якось перенести її до машини. Найкраще на ковдрі, чи що…

— Лідко, лети по ковдру в спальні! — скомандувала Еліза, знову приймаючи командування. Ніна ніколи її не любила, але була вражена вправністю, з якою діяла дівчина. — Адаме, покажи руку.

— Мене звуть Хубертом, — заявив хлопець, але в розгардіяші, що панував, ніхто не звернув на це увагу. — Зі мною нічого не сталося.

— Дурня. Показуй.

За мить з’явилася Лідка з ковдрою, Еліза, Яцек і Маріуш обережно підняли пані Целіну й поклали на ті ноші. Коли її виносили, Ніна дивилася на обличчя непритомної опікунки. Воно було блідим, а сама вона здавалася дитиною, яка невинно спить. Дівчинка не могла відчувати до неї неприязнь.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Що б поганого я про тебе не говорила чи не мислила — вибачаюся. І сподіваюся, що ти одужаєш.

Потім вона пішла на кухню і, намагаючись не дивитися на велику пляму крові на підлозі, наблизилась до мертвого собаки. Тіло Сільвії усе ще було теплим, шерсть — м’якою і гладкою. «За тебе мені також прикро, — подумала Ніна. — Напевне тебе ніхто не запитував, чи хочеш ти бути людиною?»

У машину сідали близнючки — одна за кермо, а друга поряд, а ще Хуберт, який заліз на заднє сидіння до пані Целіни. Він тримав її за руку; здається, це помітила лише Ніна.

Геля провернула ключ у замку запалення, і машина шарпнулася.

— Спокійно, — сказав Яцек, заглядаючи до «іфи» у вікно. — Спробуй ще раз.

— І пам’ятайте: лікаря ви знайдете… — почала Еліза, але Хуберт перервав її.

— Я знаю, де в Маркотах є лікар.

Цього разу машина рушила й за мить зникла у брамі. Усі проводжали її поглядами.

— А де Тимек? — запитала раптом Малгося. — І Сташек?