Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вхід до крипти знаходився в найтемнішому кутку каплиці: Ніна навіть не могла ганити себе, що раніше його не помітила. Тамара запалила свічки, Хуберт відчинив двері. Зсередини повіяло задушним холодним повітрям. Запах землі й каменю. «Я туди не піду», — подумала Ніна, але Тамара з Хубертом уже зникали в темряві. Тож вона зітхнула, намагаючись заспокоїти напружені нерви, і рушила слідом.

— Почуваю себе як у «Падінні дому Ашерів», — пробурмотів хлопець.

— Що це?

— Оповідання Едгара Алана По, — пояснила Ніна. — Про чоловіка, сестру якого живцем поховали в родинній крипті, а він сидів у кімнаті, із жахом прислухаючись, як дівчина йде по нього, вибиваючи двері. Я завжди думала: чому він не міг просто їй відчинити?

Хуберт кинув на неї сповнений осуду погляд.

— Тоді б не було готичної атмосфери.

Ніна хотіла щось відповісти, але перечепилася на сходах. По суті, вона навіть розуміла хлопця, бо також полюбляла готичну атмосферу — ну, принаймні коли їй не загрожувало повибивати через неї зуби.

Вони спустилися у залу із низькою стелею. У полум’ї свічки з темряви виплив кутастий абрис першої труни. Потім — другої, третьої… Були вони важкі, з лакованого дерева, з іменами померлих монашок, виписаними золотими літерами. Мармурові янголи дивилися на Ніну з темряви молочними очима. Дівчинка сковтнула сухим горлом. Тільки тепер до неї дійшло, що вона має намір зробити. Тамара, мабуть, також зрозуміла, бо раптом здригнулася.

— Ви хочете відкрити труну? Справді? А якщо там буде тільки труп?

— Тихо… — Хуберт приклав пальця до губ. Свічка, яку він тримав в руці, затремтіла.

У крипті пролунало тихе постукування.

— Що це? — прошепотіла Ніна побілілими губами.

— Янгол. Мабуть. Потримай свічку.

Хуберт підійшов до найближчої труни і приклав вухо до кришки. Потім випростався і похитав головою.

— Це десь звідти, — Тамара вказала підборіддям на дальній кут крипти.

Ніна нервувала все більше. Свічка в її руці тремтіла, віск капав на шкіру. А якщо вони відчинять труну з небіжчиком? Або — на саму думку про це вона завмерла — хтось зараз увійде до каплиці й зачинить двері…

— Ти добре почуваєшся? — запитала Тамара.

— Так. Ні. Не знаю. Певно, не дуже люблю мертвих.

— Мертвих ніхто не любить надто сильно, — дівчина посміхнулася.

Хуберт приклав вухо до наступної труни.

— Начебто тут, — заявив хлопець. — Послухайте.

Ніна віддала свічку Тамарі й схилилася, неохоче роблячи те саме, що й Хуберт. Лаковане дерево було холодним і закуреним, на дотик нагадувало порослий мохом камінь. Дівчина затремтіла і збиралася випростатися, коли почула повільне, мірне стукотіння у кришку труни.

— Чуєш?

— Так.

— То що, відчиняємо?

— Та… так. Мабуть, так. Тільки як ми це зробимо? Ця кришка здається страшно важкою.

— Упораємося, — Тамара поставила свічку на сусідню труну і схопилася за одну з визолочених ручок. — На раз, два, три?

— На раз, два, три, — погодився Хуберт, потягнувшись до ручки з іншого боку. — Ви тягніть, а я пхатиму.

Вони шарпнули, кришка здригнулася і трохи відсунулася. Ніна заприсяглася б, що важить вона не менше тонни, а їм рішуче бракувало четвертої особи, яка могла б пхати разом із Хубертом. Хоча хлопець, як для такого худелика, справлявся надзвичайно добре.

— Якби дощило, я б зумів її підважити, — просопів він. — Дякуючи магії, можу тоді робити так, аби предмети важили менше.