Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я бачила мішечок солі. У саду, схований у кущах позаду альтанки. Воланчик у мене туди залетів.

— І чому ти нічого не сказала?

— Не знала, що хтось украв сіль із кухні, — погляд вродливої дівчини був щирим і сповненим довіри, а оскільки вона залишалася спокійною, пані Целіна лише похитала головою. Ніна подумки пирхнула — це так схоже на Лідку: побачити щось дивне й навіть на мить над цим не замислитися. Може, їй здалося, що це Бог поклав мішок у кущі задля якоїсь своєї таємничої потреби?

Коли вони закінчили їсти, Хуберт підійшов до Тамари й Ніни.

— Ми мусимо забрати ту сіль, — прошепотів він.

— Але ж тепер це не має значення, правильно? — Тамара пошукала підтримки в Ніни, але дівчинка похитала головою.

— Хуберт має рацію, треба його забрати — про всяк випадок.

Сіль позаду альтанки вони знайшли легко, важче було витягнути її з кущів. Тамара, лаючись, шарпала мішок, а шипи роздирали ютову тканину.

— Ні, так половина висиплеться! — засичала над її плечем Ніна.

— Обережно! — застеріг Хуберт.

Зосередившись на солі, вони не зауважили, як підійшла пані Целіна.

— Що ви робите?

Вони стрімко озирнулися, Тамара відпустила мішок.

— Хотіли занести сіль на кухню, — пояснив Хуберт.

— Краще я сама це зроблю, — жінка дивилася на них із підозрою.

Хуберт хотів було запротестувати, але замовк, коли Тамара кинула на нього попереджувальний погляд. Пані Целіна нахилилася, зграбно витягла мішок із кущів і випросталася, тримаючи його так, аби сіль не сипалася з дірок.

— Що ж, викинемо сіль пізніше, — Тамара дивилася услід опікунці.

— Ага, а Сільвія відгризе нам голови, якщо впіймає у коморі, — пробурмотіла Ніна. Потім, пригадуючи ці слова, вона дуже про них жалкувала. Але було вже пізно.

— Що робимо? — запитав Хуберт. — У когось є якісь ідеї?

— Я, здається, дещо придумала, — Ніна всілася на траву. Тепер, коли вона виспалася, в голові проясніло. — Я оце думала над тим, де може бути янгол з підвалу. І спало мені на думку, що, може, ми беремося за проблему не з того боку…

— Беремося за проблему не з того боку? — Тамара всілася поряд. — О рани Божі, ти й справді начиталася детективів!

— Кажи далі, — Хуберт не звернув на те уваги.

— Раніше я шукала місце, де можна було б ув’язнити людину: якусь кімнату, сховок чи щось подібне. Але янголи — не люди.

— І що це змінює? — Тамара не здавалася переконаною. — Він же приблизно такий само завбільшки.

— Але інша фізіологія: наприклад, він їсть, але нічого не видаляє. Тож я подумала, що, може, янголи й дихають інакше. Може, їм вистачає одного вдиху на день, або вони взагалі не мусять дихати. А може, вони значно витриваліші за людей.

— Що з цього випливає? — нахмурилася Тамара.

— Те, що його можна було б зачинити в місці, яке б убило іншу людину. От я й подумала… — Ніна повернулася до Хуберта. — Де поховано монашок у цьому монастирі? Десь тут? Бо я сумніваюся, щоби ховали у містечку — це трохи задалеко.

— Під каплицею є крипта. Я одного разу там був, — очі хлопця розширилися в раптовому розумінні. — Вважаєш, що хтось закрив янгола у труні?

— Ага.

— Ну то можемо перевірити, — Тамара встала. — Веди.