Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибач…

— Нічого, — пробурмотів він. — Бабця цю дурню згодовує усім, хто бажає слухати. А інколи й тим, хто слухати не бажає.

— Скажи, як тобі вдалося зайняти місце Славека.

— Випадково, кажу ж. Спершу, десь на початку серпня, я зауважив, що в покинутому монастирі хтось оселився. Двоє, чоловік і жінка. Наводили тут лад. Інколи приїздила до них чорна «іфа» із ще однією жінкою. Це мене заінтригувало, і я обнишпорив монастир…

— Ти міг протистояти чарам?

— Виходить, що так. Не знаю, чому. Може, тому, що я постійно думав про монастир? Ці чари діють таким чином, що пам’ятаєш про нього лише тоді, коли на ньому зосередишся; але тільки-но відволічешся — відразу забуваєш. А я після смерті мами мав манію щодо цього місця. Тож приходив сюди щоденно.

— Звучить логічно, — визнала Ніна.

— Потім мені допоміг товариш, який мешкає на станції, бо його батько там працює. Одного ранку він сказав, що на станції у Маркотах із потягів виходять якісь діти, за якими завжди приїздить одна й та сама чорна машина. Що за машина — я вже розумів, тож відразу зацікавився і наступного разу, коли на вокзалі опинилися близнючки, спостерігав за ними з вікна Пьотрика. Бачив, як підходить до них Ремігіуш, як про щось запитує, а вони кивають. Було схоже, що близнючки й Ремігіуш одне одного не знають. Тоді я й придумав усе, дещо відчайдушно, але я був у відчаї.

— Ти подумав, якщо станеш на вокзалі з валізкою, наче тільки-но вийшов з потяга, то Ремігіуш забере тебе в монастир?

— Саме так. Я не сподівався, що ця ситуація затягнеться, і був упевнений, що все розкриється, щойно ми доберемося до монастиря. Але мені було важливо хоча б на хвилинку сюди зазирнути. Тому я спакував у валізку що потрапило під руку, а половину речей забув, у тому числі й кляту зубну щітку. Пофарбував волосся, щоб моя схожість із мамою не кидалася в очі. Потім пішов на вокзал і чекав на перший вранішній потяг. Мені не пощастило, бо ніхто не вийшов, а чорна «іфа» не з’явилася. Я повернувся опівдні, але тоді з потяга вийшла Еліза, а Ремігіуш, схоже, чекав на дівчину, бо на мене навіть не звернув увагу. Ввечері «іфи» не було. Наступного ранку я трохи спізнився, а коли підходив, повз проїхала автівка, що везла якогось хлопця. Я потроху втрачав надію, але вирішив спробувати ще раз — і тоді сталося диво. Я стирчав із валізкою на пероні, коли до мене підійшов Ремігіуш і пробурмотів: «Адам Навроцький?», а я кивнув. Потім він ще запитав мене про якусь Ніну, але я відповів, що жодної Ніни в потягу не було. Ми сіли в «іфу» та поїхали. Я був упевнений, що тільки ми опинимося на місці, той, хто знає того Адама, відразу зрозуміє, що я не він. Але нічого подібного не сталося. Пані Целіна привітала мене й провела по монастирю. Я почувався, о рани Божі… наче той, кому відкладено смертельний вирок. Кілька наступних днів я помирав зі страху, бо справжній Адам міг приїхати будь‑якої хвилини. І тільки потім трохи заспокоївся.

— Пані Целіна мусила швидко тобі довіритися, раз ти довідався про янгола в підвалі.

— Я намагався цю довіру заслужити, — по обличчю Хуберта знову промайнула гримаса болю. — Увесь час я почувався геть погано, бо ж обдурював. І підслуховував, коли тільки міг, намагаючись довідатися, що тут відбувається. Так я зрозумів, що Азкіелю діла немає до того, зникне чи не зникне хтось із нас у Колі — він із самого початку був готовий жертвувати нами. Страх перед Бестією мав допомогти проявитися Обраному, я тобі вже говорив. Тільки коли зник Тимек, а пані Целіна страшенно плакала, Азкіель дозволив їй попередити нас, аби ми не виходили в садок під час дощу, на світанку й у сутінках.

— Я одного не розумію, — Ніна випростала задерев’янілі ноги. — Навіщо була та вистава з міліцією? Азкіель міг відразу, як тільки зник Тимек, викликати всіх до кімнати з каміном, а потім зачарувати.

— Такі чари для нього страшенно важкі.

— Важчі за те, щоб зробити так, аби міліціонери й люди з міста забули про Тимека? — у голосі Ніни чулися сумніви.

— Важчі. На містечко тоді вже було накладено чари. Наскільки я знаю, це зробило кільканадцять крилатих, бо один не впорався б. Азкіелю легше було маніпулювати тими чарами, ніж впливати на кожного з нас по черзі.

— А твоя бабця часом не непокоїться, де ти подівся? — Ніна змінила тему й відразу пожалкувала, оскільки знала, яка буде відповідь.

— Вона іноді взагалі забуває, що я існую. Я серйозно: може накрити стіл лише на одну особу або купити на сніданок тільки одну булку. Інколи я себе відчуваю невидимим. А якщо вона про мене пам’ятає, то їй не дуже цікаво, де я і що роблю. Коли повернувся по щітку, то сказав, що їду на кілька днів, може на тиждень, до тітки в село. Буває, що я туди їжджу і допомагаю по господарству. Цього вистачило.

Ніна кивнула, з неприємним відчуттям у шлунку згадуючи дім, в якому не було й сліду присутності підлітка. Як це, виховуватися в такому місці? Із бабцею, для якої важливіша померла дочка, а не живий онук?

Із задуми її вивів звук дверей, що відчинялися. Вони обоє підскочили.

— Повертаються, — прошепотів Хуберт.

За мить, сховані у віконній ніші, вони побачили, як Сташек і Тимек у піжамах ідуть у спальню. Босі ноги хлопців були обліплені землею, а долоні — брудні, наче вони порпалися в грязюці.

Що вони робили в саду?

Сташек і Тимек зникли в спальні, до якої за мить обережно наблизився Хуберт. Він відчинив трохи двері й зазирнув.

— І що? — неспокійно прошепотіла за його спиною Ніна.

— Лежать у ліжках.

Вони почекали ще з чверть години, але нічого не змінилося. Було схоже, що Сташек і Тимек після своєї таємничої вилазки просто полягали спати.

Ніна підійшла до вікна коридору. Надворі посвітлішало, туман відступав.

— Вийдемо в сад?

Хуберт мовчки кивнув.