Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що це було?

— Не знаю, але янгол сказав, що світ змінюється, пам’ятаєш? Може, через це подібне й винаходять. Ходімо вже. Чи ти залишаєшся? Якщо хочеш, я можу повернутися сам, а ти зачекаєш на пані Стефанію.

— Іду, — Ніна встала. Ноги під нею трохи вгиналися, і вона була, наче хвора кицька. — Він же не додавав, що на краще, правда?

— Що?

— Янгол. Не казав, що світ змінюється на краще?

— Ні, як пам’ятаю, то ні.

Вони чимчикували дорогою до монастиря. Помітно тепліло, скоро Ніна зняла светр і зав’язала його на талії.

— Чи говорить тобі про щось стежка, зроблена із солі? — запитала вона.

— Із солі? Ні. З чого б то?

— Малгося вночі знову говорила крізь сон. Сіль ніяких думок в тебе не викликає?

— Тільки як приправа до їжі. Ну і, здається, вона придатна для екзорцизма демонів.

— Ти серйозно?

— Ну, начебто. Сам я ніколи не намагався таке робити.

Якийсь час вони мовчали. У Ніні легке зніяковіння змагалося з бажанням похвалитися своїми знаннями. Нарешті бажання перемогло.

— Я знаю, чому ти не завіявся з монастиря, — сказала дівчинка.

— Ну? — Хуберт відвів погляд убік, що лише упевнило її: вона має рацію.

— Через Целіну, так? — Ніна почувалася усе дурнуватіше. — Тому ти її постійно захищаєш і саме тому був таким паскудним, бо хотів їй подобатися?

— Вона ні в чому не винна, — він прискорив крок, і тепер дівчинка ледь за ним встигала.

— Вона старша за тебе щонайменше на шість років…

— На сім. І що з того? — Хуберт кинув на неї гнівний погляд.

— Нічого. Я вже нічого не говорю.

«Мені нема до цього діла», — подумала Ніна.

Вони встигли саме на сніданок. Яцек продовжував мовчати, але Тамара дозволила Ніні сісти поряд. Дівчинка була надто змореною, щоби їсти, тільки скубала хліб, байдуже слухаючи дотепи про свою дружбу з Адамом. Проте на Тамару поглядала занепокоєно: боялася, що приятелька знову стане розпитувати, де Ніна вешталася до сніданку.

Але Тамара порушила іншу проблему.

— Пані Целіна зла, — захихотіла вона. — Буцімто Сташек і Тимек нанесли в ліжка купу бруду, і тепер треба прати постіль. Як думаєш: може, вони також швендяють десь уночі?

— Може, — Ніна дивилася на сільницю, що стояла на столі.

Сіль. Земля і грязюка. Сташек з Тимеком, які повертаються у спальню з долонями, забрудненими до зап’ястків. Їхні воскові обличчя так схожі на обличчя дітей з картин Маури, що порпалися у землі на межі Диявольського Кола.

Але ж біля Диявольського Кола ніхто не рився, Ніна б це помітила.

Коло зустріло перешкоду, зупинило ріст — і відразу після того, як на замовлення, з’явилися Сташек і Тимек.

Сіль і земля.