Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона повернулася на дерев’яних ногах до ліжка. Слова Малгосі бриніли в голові, набуваючи страхітливого значення.

Стежка із солі…

Нарешті, коли темрява за вікном почала сіріти, Ніна не змогла протистояти втомі й занурилася у важкий, неспокійний сон.

Сон, з якого її вирвав чийсь дотик. Худа долоня закрила їй рота, і дівчинка забилася у паніці, вибалушивши очі.

— Не кричи, прошу. Це я, Хуберт.

— Що… що сталося? — пробелькотіла вона, коли він її відпустив. Хлопець схилився над ліжком, тримаючи в одній руці свічку. — Чи…

— Спокійно, всі живі. Але Сташек і Тимек вийшли в сад, тож я тебе й розбудив. Ми мусимо піти за ними.

— У мене через тебе серце розірветься, — пробурмотіла Ніна, нахиляючись за черевиками. Тремтячими руками вона зав’язала шнурки. Не перевдягалася, просто натягнула светр на нічну сорочку. Присутність Хуберта додала їй відваги. По‑перше, вона вже не була сама, а по‑друге, ніч потроху закінчувалася. «Якщо вони не повбивали нас досі, то, певно, вже не повбивають», — подумала вона оптимістично. Крім того, сам факт, що вона нарешті могла хоча б щось робити, а не тільки тремтіти зі страху, покращив її настрій.

— Котра година? — запитала, коли вони потихеньку вибиралися зі спальні.

— Не знаю, мабуть початок п’ятої.

«Світанок», — подумала дівчинка. Цікаво, чи Сташек і Тимек спеціально чекали, поки сонце почне сходити, щоби вийти?

Вони дісталися до чорного ходу, відчинили двері й зупинилися, здивовані, перед стіною туману, що клубочився попереду. Сад здавався залитим сріблястим молоком. Ніна простягнула руку, і її пальці миттєво зникли в холодній білій імлі.

— Ми не можемо зараз туди піти, — сказав Хуберт. — У такому тумані ми не знайдемо Сташека й Тимека.

— Або гірше: знайдемо, коли з ними зіткнемося, — додала Ніна. — То що тепер?

— Можемо сісти на сходах у холі. Звідти бачитимемо коридор, що веде до обох спалень і на другий поверх.

— На той випадок, якщо вони повернуться у монастир, аби нас повбивати? Або пані Целіну?

— Тут наперед ніколи не знаєш, як воно буде, — набурмосився Хуберт. Але було зрозуміло, що він усе менше вірить у те, що з боку Сташека і Тимека їм загрожує безпосередня небезпека.

Проте вони всілися на сходах, а хлопець поклав на коліна ніж. Ніна свій забула. До чого, по правді кажучи, поставилася, швидше, із полегшенням.

— Можеш розповісти, як ти тут опинився? — запитала вона.

— Зараз?

— А чому ні? Усе одно ми нічого кращого не вигадаємо.

— Ну добре, — Хуберт кивнув, а Ніна щільніше загорнулася у светр, бо від кам’яних сходів тягнуло холодом. — З чого почати…

— Найкраще — з початку.

— Чи то з Варшави, — Хуберт не оцінив іронії. — Тоді нехай буде Варшава. Я там народився Батька не знав, а мама ніколи не говорила, ким він був. Я за ним не тужив, ми були щасливі вдвох, принаймні так мені зараз здається, бо мало що з того пам’ятаю. Мій перший чіткий спогад — це липень сорок четвертого, коли мама вирішила відіслати мене у Маркоти.

— Перед повстанням[28]?

— Невідомо, чи знала вона, що станеться у Варшаві, чи тільки мала якесь передчуття. І гадки не маю. Пам’ятаю лише, що я сидів на стільці на кухні й плакав, коли вона пакувала валізку. Я не хотів їхати — і в будь‑якому разі не хотів їхати без неї. Але вона завжди наполягала на своєму. Тож посадила мене в потяг. Було мені шість років, я мав на шиї картку, де було написано назву станції й адресу бабці в Маркотах. У дорогу я отримав чай у пляшці й хліб із мармеладом. Пам’ятаю, відчуття було поганюще: наче я… наче я багаж, який висилають до родичів, чи якось так. Усю дорогу плакав. У Маркотах на вокзалі мене зустріла бабуся, яка виявилася цілком милою, але я довго не міг пробачити мамі того, що вона зробила. Наступного разу ми з нею побачилися тільки після війни. Ми з бабцею пішли на станцію, а мама вийшла з потяга. Одразу мене як ударило: вона була якоюсь… іншою, наче худішою, старшою, втомленішою і розгубленою. Не можу це назвати по-іншому. Досі пам’ятаю ту сцену: мама стоїть на пероні серед людей, вони штовхають її, вона роззирається, наче не дуже розуміє, де опинилася. Я уже тоді відчував, що сталося щось погане. Пізніше було лише гірше. Мама не могла спати, щоночі я чув, як вона кружляє за стіною, наче звір у клітці, туди й назад, туди й назад. Картини її ставали все похмурішими, а коли я з нею розмовляв, вона інколи замовкала на середині речення і сиділа, наче зіпсована лялька. Потім оживала, але не пам’ятала, про що говорила. Сусіди почали скаржитися, що ночами вона перелазить через огорожу до їхнього саду. Одного разу ми знайшли її вранці біля озера, в нічній сорочці й босу, з пораненими ногами. Іншого дня вона ні з того ні з сього вдягла своє найкраще плаття, взула черевики на підборах і взяла сумочку, а потім сказала мені, що йдемо на прогулянку. Ми сіли в потяг і вийшли через кілька станцій. Був жовтень, навколо жодної живої душі, тільки порожні поля, мокрі дороги й ворони крячили на деревах. Мама перла вперед, наче танк, через стерню і грязюку, в якій грузли підбори її черевиків. Я намагався не відставати, але не міг, тож тільки підбігав час від часу та ще ревів, увесь зашмарканий. Потім вона раптово всілася, наче вся її енергія за мить випарувалася. Сиділа на мокрій засохлій траві й також почала плакати, а я стояв над нею і відчував себе страшенно безпорадним, бо не знав, що відбувається і що повинен робити.

— Ти був дитиною, — нагадала Ніна. — Будь‑яка дитина в такій ситуації налякається.

— Невдовзі після того, — Хуберт навіть не звернув на Ніну увагу, — вона намагалася вчинити самогубство. На щастя, її знайшла бабця, а не я. Тільки пам’ятаю, що додому приходили різні люди, перешіптувалися між собою, а мене просили вийти з кімнати. Мама лежала в себе, мовчазна та бліда. «Вона хвора», — говорила бабця, але я вже розумів, що це не хвороба — принаймні не така, від якої можна одужати. Нарешті вона опинилася у монастирі, а монашки обіцяли за нею доглянути. Там вона наче… наче трохи заспокоїлася. Я щоденно її провідував, ми разом гуляли над озером, а інколи просто сиділи в саду. Це були щасливі дні, хоча я знав, що мама ніколи не стане такою, як раніше. Але поступово щось почало змінюватися: так поволі, що спочатку я цього навіть не помітив. Спершу з’явився один янгол, це не здалося мені дивним, бо ж чому б крилатим не переховуватися саме тут? Потім другий, третій… А монашки відходили. У цьому також не було нічого таємничого, одні змінювали монастир, інші помирали від старості, а одна втекла з місцевим органістом. Нових, на жаль, не прибувало, й нарешті я зрозумів, що в монастирі немає монашок, одні лише янголи. А вони не дозволяли мені бачитися з матір’ю. Стверджували, що мої візити її пригнічують і виводять із рівноваги, та я знав, що проблема не в цьому. Тож я продовжував приходити й крутився поблизу, намагаючись зазирнути у вікна й хоча б на мить побачити маму. Раз помітив її: пам’ятаю, вона сиділа за столом у їдальні, а над нею стояло певно п’ять чи шість янголів. Здавалося, вона спить або знепритомніла, тому одному з них доводилося підтримувати її на стільці, поки інші янголи перешіптувалися. Я перелякався, бо мама була такою крихкою і слабкою, а крилаті… здавалося, що крилаті хотіли щось приховати. Не зауважили мене, на щастя. Я побіг додому й аж до ранку не міг заснути. А через два тижні мама втопилася.

— Ти впевнений? Чи то… — Ніна раптом почервоніла. — Не гнівайся, але ти впевнений, що вона дійсно мертва? Твоя бабця говорила про неї так, наче вона може повернутися будь‑якої миті.

— У бабці після смерті матері все переплуталося у голові, — хлопець стиснув вуста. — Буває, що вона абсолютно втрачає відчуття часу, а її балаканина, що мати ходить по саду, — це дурня, я ніколи нічого не чув. Якби мама була жива, то напевне прийшла б до мене. Від мене ж вона не ховалася.

[28] Мається на увазі Варшавське повстання, що розпочалося 1 серпня і продовжувалося до 2 жовтня 1944 року. Повстання було придушене німцями, а Варшава перетворилася на вщент зруйноване і знелюднене місто.