Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Удвох, керовані інстинктом, вони відразу попрямували до Диявольського Кола. Ніна була впевнена: якщо вже Сташек і Тимек щось робили, то саме там. Але Коло мало звичний вигляд, не здавалося ані меншим, ані більшим, а навкруги — жодних слідів.

— Не розумію, — пробурмотіла вона. Потім, озирнувшись на Хуберта, заявила:

— Я іду в Маркоти.

— Зараз?

— А чому б ні? Ми встигнемо повернутися до сніданку. А навіть якщо ні — що з того?

— Навіщо ти хочеш туди йти?

— Мушу поговорити з пані Стефанією і батьком Тамари, якщо він уже приїхав. Може, в них буде якась ідея щодо того, що тут відбувається, — у неї промайнула неприємна думка, що їй доведеться вирвати пані Стефанію зі сну, але вона ту думку придушила. Ситуація не дозволяла перейматися такими дрібницями. Зрештою, Ніна вірила, що жінка не матиме претензій.

— Я йду з тобою.

Дівчинка повернулася у спальню і якомога швидше вдяглася. Хуберт чекав біля монастирських воріт. У повітрі відчувався нічний холод, земля була просякнута дощем, а краєчок сонця, що висіло низько над горизонтом, несміливо визирав з‑за склублених там білих хмар. Пахло лісом і холодним болотом. Ніна любила вставати рано, бо це навіювало думки про щось незвичайне: про літню поїздку, пригоду. Крім того, світ тоді був іншим — свіжим, вимитим, наче чекав, дрімаючи, на людей, які за мить його наповнять. Але цього разу їй не хотілося радіти ранку. Під повіками наче пісок насипали, а голову напхали ватою. Найохочіше вона заповзла б під ковдру й спала б до кінця світу — неважливо, чи лазили б навколо потвори, чи ні. Від втоми в Ніни плуталися ноги, й кілька разів вона мало не впала на рівній дорозі. На щастя, Хуберт устиг її підхопити. Дівчинка не могла зрозуміти, як він це все зносить. Він не здавався надто сильним, був дрібним, худим і блідошкірим, наче хворобливим. Але він значно краще за Ніну витримував величезну нервову напругу й відсутність нормального сну.

У Маркотах вони були о пів на сьому. Саме тут Ніну спіткало перше велике розчарування того дня.

Пані Стефанії дома не було.

Ніна дзвонила й стукала, аж поки не відчинилися двері навпроти, а в них постала заспана жінка в халаті.

— Її немає. Поїхала ввечері й не поверталася ще. Припиніть так гепати, на милість Божу!

Дівчинка зійшла з ґанку й важко всілася на сходах перед зачиненою кав’ярнею. Ноги були вологими від дощу, але вона не зважала на це. Хуберт усівся поряд. Люди, які поспішали на роботу, час від часу кидали на них сповнені цікавості погляди, але ніхто не затримувався. Ніна звісила голову.

— Може, вона скоро повернеться, — сказав Хуберт невпевнено. — Почекаємо хвилинку.

Дівчинка не відповіла, сперлася на фрамугу й заплющила очі. За мить вона уже спала.

Їй снилося, що Маура Левицька йде по дорозі під деревами, а з них опадає осіннє листя. На гілках сидять круки, небо темно‑синє, передгрозове. Маура несе стару довоєнну валізку, обв’язану мотузкою, і плаче, промовляючи:

— Прийде до тебе по стежці з білої солі.

Ніна отямилася. Голову мала важку, наче хтось наповнив її камінням, а в роті було сухо. Вона поспіхом витерла губи, бо їй здалося, що слинила уві сні.

— Немає сенсу чекати довше, — Хуберт вмостився поряд. — Можемо залишити їй записку. Коли вона повернеться, то прочитає та приїде до нас.

— А звідки в тебе папір та олівець?

— Кіоск навпроти відкрито. Олівець я купив, а папір випросив. Ти напишеш чи я?

— Можу я.

Вона послинила кінчик олівця і швидко написала на шматку паперу кілька речень:

«Сташек і Тимек повернулися, але поводяться дивно. Не знаємо, що думати. Ідуть в сад на світанку й повертаються брудні, наче порпалися у землі. Прошу пані приїхати».

Трохи подумавши, дівчинка ще дописала: «Я боюся».

— Може, так?

— Певно так, — Хуберт кивнув. Тієї миті по вулиці проїхала… машина, яка була чимось середнім між велосипедом і малим паровозом. Ніна відкрила й закрила рота. Вона мала враження, що це сон.

— Ти… бачив це?

— Паровий велосипед? Та-а-ак, бачив.