Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сіллю посипають землю, аби на ній нічого не росло.

Ніна стрімко підвелася. Усі одночасно глянули на неї. В очах молоді чітко читалося: «Знову ця пришелепувата?»

— Чи… чи можу я піти з‑за столу? — запитала вона.

— Так, Ніно, можеш, — пані Целіна цього ранку здавалася змученою й байдужою. Невже янгольська магія потроху перестає діяти?

Ніна не мала часу замислюватися над цим. Зауважила тільки запитання у погляді Хуберта і, вискочивши з їдальні, подалася на кухню.

— Сільвіє, чи останнім часом… — вона завмерла на порозі. Кухарка дивилася на неї злим, напруженим поглядом, а її обличчя спливало потом. — Чи останнім часом у тебе не зникала сіль?

— Цілий мішечок, — прогарчала жінка. Прогарчала насправді, це не була метафора. Із глибин її горла вилетів хрипкий звук, наче шум зіпсованого мотора. Ніна відступила, відчуваючи, як волосся у неї стає дибки. — І ножі. Два ножі щезли. Геть від моїх речей!

Люте гарчання набирало силу. Дівчинка відвернулася і втекла з кухні.

«Що її вкусило?» — подумала вона, біжучи в сад. Але поки відклала це питання на потім, зосередившись на Сташеку і Тимекові. Обидва хлопці, безперечно, змінилися: про них навряд чи можна було сказати, що вони думають, як нормальні люди. Найкращий доказ — це те, що, коли вони вночі виходили назовні, їм навіть не спало на думку взути черевики, а перш ніж повернутися у ліжко, вони навіть не помили ноги. Але дурнуватими ці двоє не були. Швидше, достатньо метикуватими, аби обдурити Ніну. Дівчинка очікувала, що Сташек і Тимек щось робитимуть біля Диявольського Кола, але вони трималися від нього подалі.

Поки що.

Вона стала в саду й заплющила очі, намагаючись пригадати план монастиря. До саду вели три шляхи: один, яким усі користувалися, другий — у зруйнованому крилі, і третій, яким час від часу користувалася Сільвія, коли йшла по яблука чи сливи для компоту.

Ці треті двері виходили майже на Диявольське Коло.

Ніна з острахом подалася в той бік.

Як вона і очікувала, біля порогу третіх дверей починався вузький пасок ґрунту, з якого голими руками видерли траву. Земля у цьому місці біліла від солі, а стежка, хоча поки що й було в ній лише кільканадцять кроків, чітко вела до Кола. Ще одна, найбільше — дві ночі, й Диявольське Коло з’єднається з монастирем.

«Вони роблять прохід, — подумала Ніна. — Прохід для Бестії з Кола, яка не може ходити по живому. І вони виявилися достатньо метикуватими, аби розпочати роботу над стежкою з іншого боку».

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

в якому все повертається до попередніх форм,

і це має дуже погані наслідки

— Що тепер? — запитала Ніна.

Спершу вони намагалися збити сіль зі стежки ногами, але із цього нічого не вийшло. Частина білого пилу змішалася із землею. Крім того, сіль там чи ні, але на стежці ще якийсь час нічого не ростиме.

— Ми стримаємо їх незалежно від ціни, яку доведеться заплатити, — заявив Хуберт тоном мученика.

Вони сиділи біля озера, Тамара й Лідка загоряли неподалік на килимках. Тамара одягла сміливий купальник, який добре підкреслював її красиві ноги. На Лідці ж був старосвітський бурий наряд з холошами до середини стегна, в якому вона здавалася власною бабцею. Ніна не вперше замислилася: чому така красуня не вдягається нормально? Через брак грошей? Це не вичерпне пояснення, оскільки бідні дівчата якось давали собі із цим раду. У будь‑якій родині знайшлася б якась кравчиня — рідна або приятелька, — як і трохи старих речей, що можна перешити. Батьки Ніни також не були багатими, але ж Ніна мала кілька непоганих, пристойних платтячок.

Тамара перехопила погляд подруги, встала з килимка й підійшла до неї.

— Тебе й надалі цікавить таємниця? Якщо так, то докинь до своєї колекції те, що хтось заліз у сарай для інструментів. Ремігіуш із цього приводу страшенно нервував — я думала, він комусь голову відгризе.

— Сарай для інструментів? Адже він порожній, — вони чудово про це знали, бо недавно шукали там із Яцеком дошки для будівництва плота.

— Знаю. Тим більше дивно, так? Як вважаєш, детектива така справа зацікавить?

Ніна глянула на неї уважніше. Тамара в купальнику, із вологим, скуйовдженим волоссям, була уособленням сили, спокою і впевненості в собі. Але в її очах дівчинка помітила тривогу.

— Може.

— Ну то залишу вас, аби ви це обговорили.

Коли Тамара повернулася до Лідки, Хуберт глянув на Ніну.

— Навіщо комусь вдиратися до сараю з інструментами?