Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бери! — він силою розкрив її кулак і втиснув у долоню холодну металеву колодочку. Ніна здригнулася, адже почувалася так, наче тримала отруйну гадюку. Долоні її були слизькими від поту, а сама вона аж трусилася.

— Не хочу! Я не можу… не зумію… — від самої думки, що має увіткнути ніж у Тимека чи Сташека, їй ставало погано. — Окрім того, тобі він потрібен більше, ти ж, урешті‑решт, спиш із ними в одній кімнаті.

— Візьму з кухні інший, не переймайся. Це тільки так, про всяк випадок, ти не матимеш потребу ним скористатися. Я говорив тобі, що чергуватиму всю ніч. І коли треба буде, то захищуся, навіть якщо доведеться віддати життя.

Ніна закліпала. Незважаючи на весь жах, до неї починало потроху доходити, що хлопець, певно, трохи переграє… Віддасть життя? Чого він начитався?

— І це начебто я маю схильність усе драматизувати, — пробурмотіла вона.

Пані Целіна знову зазирнула до їдальні.

— Ви ще тут? Я ж сказала, що ви маєте йти спати.

— Сховай ніж! — просичав Хуберт.

Ніна почимчикувала у спальню. Дівчата вже лежали в ліжках, але побачивши, хто заходить, відразу пожвавилися.

— Як тобі сподобалося побачення з нашою потворою? — запитала Еліза, а Геля захихотіла.

— Дайте їй спокій, — відізвалася Лідка із виразом святенниці на обличчі. — Це не вина Ніни, що вона втратила Божу ласку.

Ніна підійшла до ліжка, відчуваючи, як ніж обтяжує кишеню її кофти. Вона мусить його сховати, але ж не зараз, коли всі на неї дивляться… Тож вона тільки зняла кофту, схилилася і запхала її під ліжко. За мить, чалапаючи босими ногами по кам’яній підлозі, до неї підійшла Тамара.

— Про що ви стільки часу говорили?

Ніна випросталася.

— Я думала, що ти зі мною не балакаєш.

— Та що там, хіба мені п’ять років, щоби ображатися? Яцек досі розлючений, — Тамара захихотіла. — Ну, в нього є причина, ага? Маю зізнатися, я також у першу мить аж оскаженіла.

— Ти сказала, що в мене клепка запала, — пробурмотіла Ніна.

— Я це часто кажу людям, — вишкірила Тамара зуби. — А ти страшенно вразлива. Ну, розповідай.

Ніна відчувала спокусу відкритися їй. Але який це мало б сенс? Тамара посміялася б з ідеї, що Сташек і Тимек повернулися, щоби їх усіх перебити. А до того ж під впливом янгольської магії могла усім розпатякати, ким насправді є Адам.

— Не можу. Повір мені, я дійсно дуже хотіла б тобі розповісти, але не можу.

— Як хочеш, — Тамара стенула плечима й повернулася до ліжка. Ніна дивилася на неї із жалем, але, попри все, почувалася зараз трохи краще. Подруга з нею заговорила, а це вже щось.

У душовій, поспіхом миючись, вона обдумувала слова Хуберта. А якщо він мав рацію? Якщо Сташек і Тимек повернулися, щоби їх повбивати?

З одного боку, вона вже встигла зрозуміти, що син Маури — меланхолік і песиміст, який усюди бачить драму. З іншого… з іншого боку, це було можливим, чи не так?

Вона повернулася до спальні, прослизнула в ліжко й почекала, поки Еліза вимкне світло. Потім перехилилася і намацала в темряві кофту, а потім — ніж. Сунула його під подушку, знову відчуваючи укол огиди. Ніж був холодним і здавався майже… живим, наче вона тримала в руці приспане поки що чудовисько, яке будь‑якої миті може прокинутися і почне кусатися.

Це була найгірша ніч у житті Ніни.

Вона лежала, вдивляючись широко розплющеними очима в темряву, й напружувала слух, чекаючи на звук кроків, що почулися б із коридору, скрипіння дверей. А потім — дві фігури, які тихо просочилися б у спальню… Ніна не хотіла про це думати, але не мала сил перестати. Помирала зі страху щоразу, коли котрась із дівчат крутилася у ліжку чи хропіла. В неї розболівся шлунок, її нудило. А коли встала, щоби піти в туалет, то зрозуміла, що нічну сорочку, просякнуту потом, можна викрутити, наче мокре прання.

Хвилини тягнулися, як години, години повзли, наче дні. Дощ давно вщух, дівчинка тремтіла, зіщулившись під ковдрою. Часом утома перемагала переляк, і тоді вона на мить засинала, наче падала у глибокий темний колодязь. Утім, щоразу миттєво прокидалася з думкою про те, що, може, ВОНИ вже тут, стоять над нею… Сон був як втрата свідомості, Ніна інколи сама не розуміла, чи засинає, чи зомліває. Якоїсь миті вона зсунулася з ліжка й усілася на підлозі, й цей холод трохи її протверезив. Вона легенько розгойдувалася, обіймаючи руками коліна, й повторювала: «Мені не можна спати, мені не можна спати». Час від часу Ніна устромляла руку під подушку, хоча не була впевнена, чи принесе їй цей дотик полегшення, чи, навпаки — занурить у ще більший страх.

Одного разу вона встала і підійшла до Малгосі, яка кидалася у ліжку. Дитина повторювала крізь сон:

— Прийде до нас по стежці із солі… Прийде до нас по стежці із солі…

У Ніни завмерло серце. Що це могло означати?