Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гадки не маю. Зрештою, ми подумаємо про це згодом. А тепер нам треба вигадати спосіб, як стримати Сташека і Тимека. Ти маєш якісь ідеї?

— Ну, не знаю, може, коли вони вийдуть у сад, ми кинемося на них…

— Кинемося на них? КИНЕМОСЯ?

— Чому ні? — нахмурився Хуберт.

— Тимек малий, але зі Сташеком ніхто з нас не впорається. З іншого боку…

Вона замислилася. Скажімо, Сташек і Тимек виходять із монастиря, а Ніна разом із Хубертом намагаються їх втримати. Виникає скандал, прокидається пані Целіна й відсилає все товариство в ліжка. Це могло б допомогти, хоча б на певний час.

— Вважаєш, що вони можуть будувати стежку тільки на світанку, в сутінках чи під час дощу? — запитала дівчинка.

— Не знаю, може, й так. Сьогодні вони вийшли тільки вдосвіта.

— Це все одно небагато нам дає. Теоретично ми могли б пильнувати за стежкою, як раніше я пильнувала за Колом. Але ми не зуміємо робити цього весь час. Крім того, на перший погляд, виривання трави не є чимось страшним; Сташек і Тимек можуть сказати пані Целіні… ну, не знаю… наприклад, що вони хочуть навести лад у саду чи щось подібне. Вона погодиться, а ми отримаємо на горіхи за те, що їм заважаємо. Ні, в цьому немає сенсу… — Ніна хитнула головою.

— Ми могли б забрати в них сіль.

— Сіль можна купити в містечку. Але так, це хоча б якась ідея. Може, завдяки цьому ми отримаємо трохи часу.

— Давай зробимо це відразу, — Хуберт зірвався на ноги.

Дорогою до монастиря Ніна глянула на простирадло, що висіло у вікні однієї з келій третього поверху. Чи пані Стефанія вже помітила сигнал SOS? Ніна сподівалася, що помітила. Тому весь час прислухалася: чи не зашумить мотор автівки від міста.

Кухня була порожньою, тож вони відразу прослизнули в комору. На одній із полиць стояв відкритий мішок, на дні якого виднілося трохи солі. Ніна пригадала, скільки білого порошку вони бачили на стежці, і зойкнула.

— У цьому мішку було три кіло. Якщо Сташек і Тимек вкрали ще один, повний, то десь у них схований чималий запас. Тож забирати в них сіль — дурне діло, нам це нічого не дасть.

— Ми можемо знайти їхній запас.

Двері кухні скрипнули, і Ніна нервово здригнулася.

— Сільвія, — прошепотіла вона.

— Ну то й що?

— Вона сьогодні дивно поводиться…

Жінка стала на порозі. Коли побачила Ніну й Хуберта, її очі звузилися, а верхня губа пішла вгору, відслоняючи зуби.

— Що ви тут робите?

— Ми… нічого… — Ніна заціпеніла.

— Пані Целіна наказала нам перевірити, чи не бракує солі, бо якщо так, то вона докупить у містечку, — хлопець знову повернув на обличчя маску звичного Адама, гордовитого й упевненого в собі.

На Сільвію цей вираз не справив жодного враження.

— Геть звідси! Я не хочу вас тут бачити. А як упіймаю того, хто в мене речі краде, то горлянку йому розірву!

Хуберт надувся. Якусь мить здавалося, що він насправді спробує протистояти розлюченій жінці. Але Ніна, отямившись, потягнула його за лікоть. Вони побігли.

— Що… на неї… напало? — видихнув хлопець, коли вони зупинилися перед їдальнею.

— Гадки не маю, — але Ніні здавалося, що повинна б мати, — рішення крутилося у голові, наче слово на кінчику язика.

— І що з тією сіллю? — Хуберт, схоже, вирішив, що поки не забиватиме собі голову Сільвією. — Може, пошукаємо запаси Тимека й Сташека?