Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я тільки не розумію, — продовжував хлопець, — чому Азкіелю було байдуже, що один із нас не той, хто мусив бути. Я мало не зомлів, коли дізнався про твоє відкриття. Думав, що мені вже кінець, бо відразу всі зрозуміють, хто я такий.

— А я цьому не дивуюся, — Ніна відвела руки від обличчя. «Тільки спокійно, — повторювала вона подумки. — З паніки нічого доброго не вийде». — Подумай. Вони зібрали тут тринадцять осіб, сподіваючись, що котрась — та, яка переможе Бестію. Потім довідалися, що когось із нас підмінили. Що вони мали робити? Померлого неможливо оживити, тож вони могли тільки сподіватися, що Славек не був Обраним. Насправді шанс був один до тринадцяти, і я не думаю, що Азкіель переймався тим, що в монастирі виявили чужу особу. Навіщо йому переживати? Він дуже впевнений у собі, йому й на думку не спало б, що звичайний підліток може становити загрозу для його плану.

— І мав рацію, правильно? — в голосі Хуберта прозвучала гіркота. — Я не міг би зашкодити Азкіелю, навіть якби цього хотів. Я нікого не врятую — ні себе, ні вас.

— Ой, досить. Я говорила, що ми щось вигадаємо. Шкода, що я не дала сигналу SOS, могла хоча б порозмовляти з пані Стефанією…

— Якого сигналу?

Ніна пояснила.

— Ми можемо зробити це зараз, — сказав Хуберт, коли вона закінчила говорити. — Підемо на другий поверх і запалимо світло…

— Це нічого не дасть. Сильно дощить. За такої погоди з іншого берега озера нічого не помітять.

— Точно.

Ніна зігнулася. А якщо піти в містечко? До пані Стефанії, тільки на одну ніч? Цього разу вона не заблукає у темряві, була в цьому впевненою. Бо мала ж ліхтарик…

— Якщо думаєш про втечу, то я з тобою не піду, — хлопець, схоже, відгадав її думки.

— Я залишуся, — трусонула головою Ніна. — Це ж лише одна ніч.

— Одна ніч, яку треба пережити, — заявив він похмуро.

— Пережити? Бестія з Кола нікого вже, думаю, не забере, раз вона відпустила Тимека і Сташека…

— А ти не думала, ЧОМУ вона їх відпустила?

— Думала, але поки що нічого не надумала. Ти знаєш?

— Здогадуюся, — Хуберт нахилився до Ніни. Очі його горіли похмурим блиском, бліде обличчя зарум’янилося. — Може, щоб вони ПОВБИВАЛИ НАС, КОЛИ МИ ЗАСНЕМО?

— Ти… здурів?

— Але ж ти бачила, як вони поводяться. Вони змінилися, ти не можеш цього заперечити. Бестія майже точно перетягла їх на свій бік. Може, зрозуміла, що забагато часу витрачає, виловлюючи нас по черзі, тож вислала двох своїх агентів, аби вони закінчили справу.

— Досить, — Ніна заткнула вуха. — Я не хочу цього чути!

— Почекають, поки ми заснемо, тоді встануть і…

— Не хочу цього чути! З мене досить твоїх ідей!

Двері до їдальні скрипнули, і на порозі з’явилася пані Целіна.

— Що тут відбувається? Ніно, чому ти кричиш?

Дівчинка мовчала, стиснувши уста. Опікунка зітхнула.

— Ідіть спати, вже пізно.

Коли вона вийшла, Ніна глянула на Хуберта розширеними з переляку очима.

— Я зараз спати не піду. Не мо… не можу.

— Не переймайся, я чатуватиму всю ніч і не дозволю, щоби Сташек і Тимек когось скривдили, — він сягнув у кишеню і вийняв ніж, що здивувало дівчинку. — Тримай. Я вкрав з кухні. Він гострий, у разі чогось ти зумієш захиститися…

— Я не хочу ніякого ножа! Ти головою вдарився?