Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ті анонімні листи, які ти мені писав? Хотів мене налякати?

— Попередити, а не налякати.

— Чому тільки мене?

— Бо спершу тільки ти й крутилася біля Диявольського Кола, а потім… — він хитнув головою. — Потім я зрозумів, що попереджати інших — дурна робота, бо вони б все одно звідси не поїхали. Тож я подумав, що було б добре, якби хоча б одна людина поїхала звідси живою. Шкода, що ти мене не послухала.

— Про що ти говориш? — у голосі Ніни забриніла нотка паніки.

— Не будь наївною, — він глянув на неї згори, а вона відчула, наче на мить повернувся старий Адам. — Це ж очевидно, що всі ми щезнемо.

— Нонсенс. Нам треба витримати лише до ранку. А тоді по нас приїде батько Тамари й пані Стефанія.

— Яка пані Стефанія? І чому батько Тамари мусить приїхати?

Вона розповіла йому все, але хлопець не здавався переконаним.

— Це нічого не дасть. Вони приїдуть, а янгол їх зачарує.

— А от і ні. Пані Стефанія знає про небезпеку. Побачиш, батько Тамари щось вигадає. Він мудра людина. Професор. Завтра в цей час ми всі будемо вже роз’їжджатися по домівках.

Він стенув плечима. «Раз ти так кажеш» — говорив його жест, але в очах не було надії. Ніна несподівано відчула злість. Вона розраховувала на союзника, на когось, хто її підтримає, а замість цього отримала такого… жахливого песиміста. Вона зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Все буде добре, — сказала дівчинка, але веселість її видавалася штучною. «Все буде добре» — так говорила пані Целіна, а Ніна їй не вірила. Дівчинка відчувала себе не в своїй тарілці. «Ще тільки одна ніч», — умовляла вона себе.

— Думаю, ти маєш якусь ідею з приводу того, чому тільки ми виявилися не зачарованими? — запитав Хуберт.

— А ти не здогадався?

— Ні. Ти знаєш?

— Знаю. Ну, подумай, що ми маємо спільного?

— Нас ніхто не любить?

— Це також, — вона трохи зарум’янилася. Навіщо було про це нагадувати? — А крім того, ми обоє розмовляли з янголом з підвалу. Тебе він також хапав за руку, так?

Він кивнув.

— Думав, що він мені кістки зламає.

— Ну власне. А потім щось подібне робив Азкіель, коли я принесла валізку, а він усіх зачарував. Крилаті мусять… ну, не знаю, якось впливати на людей через дотик чи якось так. І схоже, що один янгол зробив нам щеплення від магії іншого янгола.

— Про те, що янголи можуть впливати на людей, я знаю давно.

— Може, це діє таким чином: шо сильніше стисне тебе янгол, то потужніший його вплив? — фантазувала Ніна. — Це пояснило б, чому раніше пані Целіна час від часу поводилася нормально — боялася і все таке, — а тепер уже ні. Тепер навіть якби Бестія з Кола жерла нас у неї на очах, вона, напевне, й надалі стверджувала б, що це просто нещасний випадок.

— Думаєш, що вона… що вони всі вже ніколи не стануть нормальними?

— Не знаю… Ні, думаю, що раніше чи пізніше це мине. Пані Целіна завжди отямлювалася. Пам’ятаєш? Коли щез Сташек, вона була спокійною, зуміла навіть збрехати й сказати, що він повернувся додому. А потім, після зникнення Тимека, сиділа в їдальні перелякана й у розпачі.

— Проблема в тому, що поки вони очуняють, буде вже пізно, — заявив Хуберт.

Ніна твердо вирішила, що не піддасться цим похмурим пророцтвам.

— Замість того, аби бідкатися, скажи, що саме ти довідався в янгола з підвалу. Бо ви ж мусили розмовляти, коли ти приносив йому їжу.

— Він завжди повторював, що я маю запитати в пані Целіни, навіщо ми тут насправді. І що світ змінюється. І сміявся з мене.