Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

в якому Ніна спить із ножем

під подушкою і дізнається,

для чого може знадобитися сіль

— Ти щось зробив із волоссям?

Адам, який насправді Адамом не був, причесав пальцями буйну чуприну кольору вугілля.

— Пофарбував, — признався він неохоче. — Старою фарбою з тих часів, коли бабця боролася із сивиною. Одна упаковка залишалася вдома. Боявся, що вона буде простроченою, але, як бачиш, не була.

— Як ти тут опинився і звідки знав, що Славек не приїде?

— Не знав. То був сліпий випадок, щастя, якщо можна так назвати, — він скривився. — Я підозрював, що в монастирі відбувається щось погане, тому хотів перевірити. Довга історія.

Вони сиділи на широкому підвіконні в їдальні. Світло час від часу блимало, тому Ніна нарешті вимкнула його і запалила свічку, яка тепер стояла між ними на блюдці. Теплий блиск вогню відбивався у склі, в яке стукав дощ, і підкреслював тіні під очима Адама. Позбувшись зневажливого виразу обличчя, хлопець змінився, здавався тепер пригніченим і наче дуже крихким.

Двері їдальні скрипнули. Хтось зазирнув усередину й відійшов, хихочучи. У коридорі пролунав шепіт, а потім тупіт.

— Думаєш, їм це набридне? — запитала Ніна.

— Навряд чи, — похмуро пробурмотів Адам. — Може, думають, що ми прийшли сюди цілуватися.

Ніна зацікавилася темрявою назовні й деякий час вдивлялася у мозаїку крапель, що повзли по шибці. Дощ вистукував монотонний осінній ритм.

— Як ти дізналася, що я син Маури?

Ніна розвернулася.

— Через зубну щітку. Я думала, що ти купив її у містечку, але ні, ти просто пішов за нею додому, правильно? І боявся, що хтось із нас здогадається, що ти живеш у Маркотах, а тому її заховав. До того ж ти страшенно розлютився, коли Яцек назвав Мауру «божевільною», а потім сказав, що Маркоти — найкраще місце на землі. Не ображайся, тут цілком непогано, але назвати це місце «найкращим» міг би тільки той, хто тут народився.

Він кивнув.

— Я народився у Варшаві, але тут завжди був мій дім.

— І я бачила фото твоєї матері, — додала вона. — Обличчя у вас схожі, мене збило оце чорне волосся. Та ще те, що на фото було немовля, одягнене в щось подібне до платтячка, тому спочатку я думала, що в Маури була дочка, а не син. І тільки потім я зрозуміла, що малих дітей одягають так, що зрозуміти їхню стать важко.

— А я добре вдавав, правда? — блиск в очах на мить оживив понуре, змучене обличчя хлопця.

— Геніально. Якщо ти не такий поганець насправді, то ти чудовий актор.

— Я і є добрим актором. Завжди був, — по губах Адама пробігла тінь посмішки. — Я це, мабуть, успадкував від батька: в мами якось вихопилося, що він виступав у театрі, але більше нічого не хотіла говорити. Ну, хай йому. А щодо тієї поганющості, то це якось само вийшло, — зізнався він після паузи. — Я весь час страшенно боявся і волів ні з ким не розмовляти, особливо враховуючи те, що я нічого не знав про того Адама, якого я удавав. Ані де мешкає, ані хто його батьки — нічого. Якби я почав вигадувати, раніше чи пізніше чимось би себе видав. Найпростіше було триматися осторонь і стати настільки неприємним, щоби ви й самі не бажали зі мною зв’язуватися.

— А пані Целіна? Із нею тобі довелося б розмовляти.

— Щоразу, коли вона запитувала про щось, пов’язане з родиною, я удавав сум і давав зрозуміти, що мені про це важко говорити.

Ніна пирхнула сміхом.

— Спритно. І вона на це купилася? Ну так, пані Целіна здається такою…

На її здивування, він знову набурмосився.

— Вона зовсім не «така», що б ти під цим не мала на увазі.

— Ох, мовчу, мовчу. Розумію, чому ти мусив залишатися таким паскудним. Але підлабузництво? Доноси? Ти, бува, не перегнув?

Він стиснув зуби й відвернувся до вікна. Ніна зітхнула.

— Як тебе, власне, звати насправді?

— Хуберт.