Таємниця покинутого монастиря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Трохе так, але як самі без пам’єнті, то ніц нам й не промовлять.

— А якщо…

— Не чуди, бо з того сон гіршає. Як було б що не так, янгол би із тим навів лад.

Розчарована Ніна опустила голову. До їдальні увійшли Тимек зі Сташеком і сіли один біля одного. Малгося трохи здригнулася.

— Тимек уже мене не любить, — прошепотіла тихо.

— Минеться, от побачиш, — Ніна повторила слова Кароліни, але їй забракло впевненості близнючки. Крім того, те, що могло бути правдою щодо Тамари та Яцека, не мусило справдитися з Тимеком. Тамара та Яцек на Ніну просто образилися, а Тимек…

Тимек змінився.

Ніні стало шкода дівчинку. Від самого початку в їхній невеличкій спільноті утворилися різні групки. Фліп тримався із Флапом, Кароліна, зрозуміло, із Гелею, Еліза — з Лідкою (що, до речі, було дивним, бо одна була квінтесенцією краси, а друга — майже її протилежністю), Тимек — із Малгосею, а Ніна — з Тамарою та Яцеком. А тепер і Малгося, і Ніна залишилися самі.

Сама. Ніна відчувала, як тягар цього слова пригнічує її плечі. Якби вона знала, з ким могла б поговорити… Але ж усі були зачаровані янголом.

Ні, не всі. Адам, здається, не був. Тільки він і Ніна.

Після вечері Еліза допомогла Фліпу й Флапу прибрати зі столу, а інші перейшли в кімнату із каміном. Тамара знову запропонувала Яцеку покер, пані Целіна й Адам читали, Лідка грала із близнючками в якусь настільну гру, а Тимек і Сташек просто сиділи, витріщившись на стіну. Малгося намагалася з ними порозмовляти, але за хвилинку повернулася, похнюпившись, та всілася у кутку. Ніна долучилася до неї, шкодуючи, що не може дібрати слів, які зуміли б втішити малу.

«Що мені робити?» — думала вона у відчаї. Час від часу поглядала на Адама, шукаючи в ньому того переляканого хлопця, який написав на берегах книжки: «Боятися — це вмирати щодня потроху». Але улюбленець пані Целіни здавався цілком спокійним, наче його не обходило нічого, окрім книжки, яку він тримав на колінах.

Але ж Ніна не могла помилятися. Як говорив Шерлок Голмс: «Коли відкинеш усе неможливе, решта мусить бути правдою, навіть якщо вона здається невірогідною».

Дівчинка прикрила очі й зітхнула, збираючись із силами. «Що ж, — подумала вона, — раз козі смерть. Гірше все одно не буде».

Вона встала й пішла через кімнату. Декілька присутніх озирнулися, хтось щось прошепотів здивовано, коли вона підійшла до крісла Адама. Ніна кахикнула. Погляди пекли їй потилицю.

— Я б хотіла… хотіла б із тобою поговорити, — сказала вона.

— Ну то говори, — Адам навіть не став підіймати голову від книжки.

— Не тут. У якомусь іншому, спокійному місці, — тепер уже всі витріщалися на неї, Ніна це чітко відчувала. Що вона робить?

— Навіщо?

— Бо я знаю, хто ти такий.

Принаймні цього разу він на неї глянув — і їй здалося… чи справді в очах Адама промайнула тінь неспокою?

— Ну, і хто я? Страшна потвора з Кола? Диявол, який хоче всіх вас пожерти?

Ззаду хтось захихотів. Тамара? Певно так, але Ніна не хотіла про це думати.

— Нічого такого я не говорила.

— Тоді хто я? І чому тобі взагалі спало на думку, що я можу бути кимось іншим?

«Через зубну щітку, — подумала Ніна. — І через твоє волосся. Буває, що брюнети мають сині очі, але світлі вії із чорним волоссям — надто рідкісний випадок. А розлютився ти насправді тільки один раз, коли Яцек дорогою у місто розповідав про «божевільну», яку тримали монашки. А потім ти назвав Маркоти найкращим місцем у світі».

Вона відвернулася, вирвала зі «Списку…» порожню сторінку, а тоді написала на ній одне речення. Складений шматок паперу дала Адаму.

Він прочитав, сховав листок у кишеню й устав. Ніна полегшено зітхнула. Значить, вона мала рацію.

Бо те одне речення мало такий зміст: «Ти син Маури Левицької».