«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1. Важливою об’єктивною передумовою відносин між речами є наявність у них загальної підстави відносин, і реально співвідносними можуть бути лише ті предмети, які мають такі підстави. Дві співвідносні речі повинні бути у чомусь тотожними, щоб між ними мали місце відносини з точки зору цієї тотожності.

2. Відносини не існують самі по собі, поза сторонами, які співвідносяться, тобто не мають абсолютно самостійного онтологічного статусу.

3. Відносини існують реально. Однак їх реальність специфічна, вони не можуть безпосередньо сприйматись органами чуття. Зовнішнім виявом відносин є взаємодія і зв’язок речей через посередництво фізико-хімічних, біологічних, механічних тощо процесів, які вже можна фіксувати чуттєво. Отже, відносини передбачають зв’язок і взаємодію, але не зводяться до них. Поглиблюючи цю думку, можна сказати, що категорія «відносини» охоплює своїм змістом як реально існуючу можливість зв’язку і взаємодії речей, так і їх дійсну наявність.

4. Попередні загальні риси «відносин» зумовлюють і особливості їх пізнання: відносини пізнаються через пізнання сторін, що знаходяться у зв’язку і взаємодії. Фіксуючи вплив однієї речі на іншу, ми встановлюємо причинно-наслідкові й інші зв’язки шляхом співвіднесення однієї речі до іншої. Безумовно, таке співвіднесення проходить за тотожною для них основою. У результаті відносини постають перед нами як підсумок абстракції від речей, що взаємодіють.

Підсумкове визначення загальнофілософської категорії «відносини» може бути таким: відносини — категорія, що виражає спосіб взаємозалежного буття предметів певної тотожності, сутність якого полягає в наявності в них реальної можливості з необхідністю вступити при належних умовах в актуальний зв’язок і взаємодію через посередництво механічних, фізико-хімічних та інших процесів.

Завдання суб’єкта пізнання, котрий ставить собі за мету з’ясування і вивчення конкретних відносин, полягає у виділенні єдиної, тотожної основи і визначення умов, за якими предмети з необхідністю взаємодіють і тим самим актуалізують відносини, які між ними вже існують. Наведене вище визначення враховує тільки онтологічний аспект «відносин». У логіко-гносеологічному аспекті кожен предмет може ставитись у практично незчисленну кількість відносин, виходячи з наявності безлічі властивостей, за якими предмети можуть порівнюватись один з одним.

Виділені загальні, сутнісні риси відносин властиві і суспільним відносинам. Водночас вони мають і ряд специфічних особливостей, що формуються разом з виникненням соціальної реальності (суспільства). Зупинимось на деяких з них.

Серед специфічних властивостей суспільних відносин слід назвати їх здатність до упредметнення й персоніфікації. Упредметнення говорить про те, що люди взаємодіють між собою не через свою тілесну природу, а через світ предметів-посередників, створених працею і здатних презентувати собою відносини. Йдеться перш за все про весь речовий світ, вироблений людьми. Але упредметнення суспільних відносин не слід обмежувати тільки речовим світом, хоч він і є головним у житті людини. У процесі історичного розвитку, наявності розгалуженого суспільного життя і розподілу праці виникають і інші, не речові форми «втілення», такі як соціальні норми, цінності, установи тощо. Щодо персоніфікації, або уособлення, то йдеться про те, що люди постають перед нами як соціально «помічені», як певною мірою абстрактні носії, живі репрезентанти суспільних відносин. Не дивлячись на те, що індивіди взаємодіють один з одним як особистості, вони мають і своє «інше Я» - постають як типізовані представники певних соціальних спільнот, як носії соціальних ролей. Конечними суб’єктами, сторонами суспільних відносин часто є різні соціальні спільноти, які уявляють собою над- індивідуальну реальність (етнос, нація, клас, верства, інші групи). У суспільстві індивіди частіше за все співвідносяться один з одним через належність до певної соціальної групи.

Можна виділити й ще деякі особливості суспільних відносин. Як уже відзначалось, реальність відносин є по суті похідною від реальності їх основи, тому в пізнанні дуже важливо правильно встановити цю основу. Якщо в природі основу тіл, що співвідносяться, складає одна з їх природних якостей, то в суспільстві сама основа відносин між людьми є соціально-історичною за своїм походженням. Так, наприклад, у випадку виробничих відносин люди розглядаються під кутом зору здатності до участі в суспільному виробництві і фактичної участі. Будучи попередньо охопленими під цим кутом зору, індивіди вже за тим розрізнюються нами за їх місцем в системі суспільного виробництва, за наявністю в них тих чи інших умов і факторів виробництва, тобто розглядаються нами як такі, що співвідносяться. Як і взагалі відносини, суспільні відносини безпосередньо, на рівні перцепцій, не фіксуються, вони відображаються на рівні понять. Їх реальність особливого ґатунку, про неї ми судимо, абстрагуючись від чуттєво сприйнятих взаємодій людей. Сумісна діяльність людей - то прояв, вид матеріалізації суспільних відносин. Підкреслити це зайвий раз варто, бо існує тенденція видавати за суспільні відносини емпірично видиме спілкування індивідів у процесі взаємодії, що насправді є тільки зовнішнім проявом цих відносин.

Відтак, спираючись на виявлені специфічні риси суспільних відносин, можна сформулювати їх визначення. Суспільні відносини - це категорія, що виражає спосіб сукупного взаємозалежного буття певних груп людей, сутність якого (цього способу) зводиться до наявності для них реальної можливості вступити з необхідністю в актуальний взаємозв’язок через діяльність і її продукти.

Розглянувши нарізно зміст категорій діяльності і суспільних відносин, повернемось ще раз до особливостей їх зв’язку. У їх співвідношенні відображається важлива сторона філософського підходу до суспільного життя. Вони - субстанція соціальної реальності, її риштовання. Ця субстанція подається нами в подвоєному вираженні: як зв’язок формального й змістовного. Форма і зміст - важливі взаємопов’язані характеристики об’єктів будь-якого роду. У найзагальнішому вигляді форма виражає собою визначеність буття, визначеність його змісту. Але її й не можна уявляти як дещо зовнішнє, накинуте на зміст. Взаємозв’язок форми й змісту глибше. Форма обумовлена змістом, та вона ж є і обумовлюючим началом, тобто виступає як принцип, закон, що обумовлює змістовну усталеність об’єктів. Виходячи з цього, форму можна трактувати як сутність[330].

Отже, форму (сутність) суспільного життя як діяльності людей складають суспільні відносини.

Співвідносячи категорії діяльності і суспільних відносин в аспекті зв’язку змісту й форми, ми маємо можливість точніше виразити субстанційне начало соціальної реальності. Наскільки суспільні відносини є загальними умовами, формами, передумовами діяльності, настільки ж, у свою чергу, вони є результатами, специфічними продуктами людської діяльності. Сторони цієї єдності не рівноважні, вони не є «і те, і інше». Провідною є характеристика суспільних відносин як продукту людської діяльності. Жива, предметна діяльність - і продуцент, і поле демонстрації суспільних відносин. Для всіх минулих поколінь людей система цих відносин є результатом їх діяльності, а для кожного нового покоління вони - форма, що визначає нині їх власну діяльність. У той же час нові покоління своєю діяльністю започатковують нові зміни в системі відносин. Так існує, відтворюється і розвивається соціальна реальність.

3.3. Структура суспільства

Розуміння суспільства як цілісного, системного об’єкта доповнюється його характеристикою з боку структури. Структуру (з лат. structura - споруда; улаштованість, порядок) можна подати у вигляді сукупності усталених зв’язків об’єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі. У разі пристосування поняття структури до системного підходу, структура буде тим аспектом системи, при якому звертають увагу на її архітектоніку, конструктивні особливості: визначальні елементи, блоки елементів, зв’язки між ними. У неспеціальному, ширшому колі випадків структурування можна проводити за більш довільним принципом, фактично за безліччю перетинів, в залежності від дослідницьких задач.

Починаючи з часів античності і до сьогодення, у соціальній філософії та в суміжній їй загальній соціальній теорії можна віднайти багато аналітичних підходів до структури суспільства. Аби не ускладнювати задачу наведенням численних варіантів структурного аналізу суспільства і в той же час якось предметно його проілюструвати зупинимось на тому варіанті, який запропонував сучасний німецький соціальний теоретик Ніклас Луман (1927-1999), та на тому, що випливає з наведеної вище субстанційної характеристики суспільства збоку діяльності й відносин.

Суспільство в цілому і його функціональні підрозділи Н. Луман[331] розглядає як соціальні системи. В розвинутих (не примітивних) суспільствах у результаті їхньої диференціації всі підрозділи, не втрачаючи свого функціонального призначення стосовно суспільства в цілому, поступово стають закритими системами, залишаючись підсистемами по відношенню до суспільства як основної системи. Такими системами є політика, право, наука, економіка, релігія, мистецтво, освіта, охорона здоров'я, сім’я тощо. Всі ці системи (підсистеми) є релевантними до всього суспільства, тобто функції, які вони виконують, стосуються усіх підрозділів суспільства.

Для характеристики закритості систем Луман використовує поняття «аутопоесіс» або в іншому написанні «аутопоез» («самовідтворення»), запозиченому з теоретичної біології[332]. Аутопоетична система відтворює всі елементи, з яких вона складена, за допомогою цих же елементів, організованих певним чином, і таким шляхом виділяє себе з навколишнього середовища та стає закритою (не абсолютно, а відносно) для нього. Закрита система будує свої стосунки з навколишнім середовищем у такий спосіб, що завжди прагне досягти зменшення складності реальності за рахунок фільтрації інформації. Все, що не спрацьовує на самовідтворення й збереження системи, вона не сприймає, або сприймає тільки для корисної зміни свого стану. Отже такі системи є островами меншої складності порівняно з оточенням.

Луман доводить, що поняття аутопоесісу може бути поширене на соціальну сферу тільки в тому випадку, якщо у якості елементів соціальної системи розглядати не особистості, а комунікативні акти[333]. Суспільство - це система, що включає всі осмислені комунікативні акти, і само є закритою системою. Комунікації відтворюються тільки через комунікації, усе, що не є комунікація, відноситься до навколишнього середовища суспільства.

Оскільки кожна система виконує специфічну соціальну функцію, то жодна із систем не може претендувати на те, аби підмінити іншу чи втручатися у виконання її функції. Правда, такі спроби іноді робляться, але вони завдають шкоди функціональній диференціації суспільства, позбавляють суспільство переваг такої диференціації. Луман ілюструє це на спробах політизації економіки при соціалізмі, а також на спробах деяких країн „ісламізувати” політику, право або економіку.

Відбираючи інформацію за допомогою специфічного коду і програм, кожна функціональна система створює свій образ реальності (політична, правова чи економічна реальність і т. п.). Для кожної соціальної системи інші соціальні системи є оточенням. А це значить, що вплив однієї системи на іншу є для цієї іншої системи шумом, з якого вона робить добір інформації у відповідності зі своїм специфічним способом дії (тобто кодом, програмами і схемами інтерпретації). Взаємодія між системами можлива, але заперечується здатність одної соціальної системи прямо регулювати операції іншої системи.

Говорячи про взаємодію соціальних систем, слід зазначити труднощі перекладу коду однієї системи на код іншої. Позитивна оцінка в одному коді не приводить автоматично до позитивної оцінки в інших кодах. Скажімо, істинне для науки може не бути юридично чи економічно значимим. Якщо взяти політику, то вона не може прямо впливати на право. У разі, коли політики не беруть до уваги межі саморегуляції права, політичне рішення не може бути перекладено мовою права. Навіть коли воно і вдало переведено в закон, то і це ще не гарантує успіху регулювання суспільних процесів. Правові норми можуть зіштовхнутися з опором саморегулюючої соціальної системи, оскільки впливи правової системи для системи регульованої - це шум, з якого вона будує власний порядок у відповідності зі своїм кодом і програмами. Що, напр., відбувається у разі регулювання економіки за допомогою права? Право створює свій образ економіки і формулює норми щодо нього. У той же час економіка конструює власну модель реальності і здійснює процедури платежу відповідно до неї. Правові норми усередині правової системи розглядаються з погляду їхньої юридичної дійсності. Але ті ж норми оцінюються економічною системою не з погляду юридичної чинності, а як момент, який потрібно враховувати в підрахунку витрат і прибутків. І якщо порушення норми виявиться економічно раціональним, вона буде порушуватися, що й означає «провал регулювання». Те, що юристи назвуть вивертами і порушеннями закону, економічною системою буде розглядатися як економічно ефективне поводження.

Луман переконаний, що в сучасному надскладному функціонально диференційованому суспільстві координація різних саморегулюючих систем стає особливо важливою. Мова повинна йти про зміну поняття регулювання. Необхідно відмовитися від того, що право, політика або якась інша функціональна підсистема мають прямий вплив на різні сектори суспільства. Коли йдеться, скажімо про право, то регулятивну силу права варто описувати набагато скромніше: не як пряме регулювання за схемою «команда - контроль за виконанням», а як просте ініціювання, стимулювання процесів саморегулювання соціальних інститутів. Правове регулювання не змінює прямо соціальні інститути, воно тільки є новим викликом для їх аутопоезисної адаптації.

Для соціальної думки XVIII і XIX ст. характерним було вважати структурними елементами суспільства соціальні групи та індивідів, які стоять у певних стабільних відношеннях один до одного. Схожу позицію Луман вважає давно застарілою й такою, що не відбиває сучасних реалій. Люди функціонують у численних контекстах одночасно, будучи агентами комунікативних ланцюгів, тому для теоретичного відтворення структури сучасного суспільства доцільніше буде виділяти не групи людей, а типи комунікацій, які й представлені через функціональні підсистеми.

Поняття суспільних відносин і діяльності теж відкривають свій шлях до з’ясування структури суспільства. Взявши за основу види суспільних відносин і відповідні їм види діяльності, ми можемо виділити відносно самостійні сфери суспільства як його структурні підрозділи, наприклад, економічна, політична, правова, духовна тощо. Кожна з названих сфер теж має власну структуру, в неї є відповідні відносини, свій вид організованої діяльності, соціальні групи або індивіди як агенти діяльності і сторони відносин, сукупність взаємозв’язків. Оскільки відносини і діяльність є субстанційною основою суспільства і вони ж є базовими у відособленні окремих сфер суспільства, то слід звернутись спочатку саме до їх структурних особливостей.

Економічні або, інакше, виробничі відносини як форма виробничої (трудової) діяльності складають підґрунтя економічної сфери. У суспільствах з розвиненим розподілом праці, високим рівнем технічного прогресу і товарним характером виробництва економічна сфера не обмежується тільки продукуванням матеріальних благ у вигляді речей. До неї відноситься і виробництво послуг, результати науково-технічної і художньої творчості, організаційні рішення, тобто все, що працює на виробництво і набуває врешті-решт вигляду товару. В умовах розгалуженої сітки розподілу праці трудові акти, дії окремих працівників частіш за все одразу й безпосередньо не співпадають із суспільною трудовою діяльністю, бо є необхідність кооперації зусиль багатьох людей. Носієм виробленого кінцевого продукту (товару) стає «сукупний працівник». У середині кооперованої діяльності мають місце процеси взаємодії (технічні, технологічні стосунки), які, однак, не належать до суспільних відносин, а є структурними елементами сукупної діяльності людей. Будучи формою, що визначає діяльність людей, виробничі відносини набувають тим самим силу закону і немов автономне існування, не залежне від діяльності кожного окремого індивіда. Справжність автономності суспільних відносин полягає у їх фактичній наявності до безпосередніх актів взаємодії людей. Зовнішній зв’язок, у який вони вступають, є об’єктивацією (чуттєво зафіксованою) їх виробничих суспільних відносин.

Політичні відносини - форма політичної діяльності, складовою частиною якої є функціонування держави. У широкому смислі політична діяльність охоплює всі дії людей стосовно публічної влади, яка використовується для задоволення інтересів соціальних груп, а через них і індивідів. Загальною особливістю політичного суспільства (суспільства, де склалась політична сфера) є те, що в ньому практично будь-яка соціально значуща діяльність може отримати політичне забарвлення. «Чисто» політичною може бути хіба що діяльність державного службовця або партійного функціонера, оскільки вона спрямована виключно на розробку та реалізацію політичних заходів. Політичні відносини, поряд з правовими й моральними, прийнято називати регулятивними, маючи на увазі їх вираження в нормах, які регулюють життєдіяльність людей у суспільстві.

Згідно з поширеною у юридичній літературі думкою, під правовими відносинами розуміється всякий суспільний «зв’язок», який опосередкований юридичними правами й обов’язками. З правовідносинами мають справу тоді, коли індивіди стають носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Під останнім мається на увазі, що загальні правові приписи, які зафіксовані у законодавчих актах, індивідуалізуються стосовно окремих індивідів і життєвих ситуацій. У свою чергу, індивідуалізація загальних прав і обов’язків настає в тих випадках, коли вважається, що у взаємодіях суб’єктів складається становище, яке передбачене юридичними нормами і спричиняє правові наслідки.

Часом висловлюється думка, що правовідносин як окремого виду суспільних відносин немає, як немає й автономного, суто правового сектора суспільного життя, де ми могли б зафіксувати правову діяльність і правові відносини у їх чистоті, чистій окремості. Тут є з чим погодитись, а є й таке, що можна заперечити. Дійсно, у суспільному житті важко встановити область «чистих» правовідносин, які регулюють якусь специфічно правову діяльність. Правові відносини є, скоріш, правовим «покриттям» усіх інших відносин, котрі потрапили до зони правового регулювання. Наприклад, як правило, більшість економічних відносин (власність, розпорядження, володіння, користування тощо) мають правову обгортку і саме в такому вигляді подаються суб’єктам економічної діяльності. І все ж питання про специфікацію правовідносин має свій резон. Якщо у суспільних відносинах, які отримали правове оформлення, вилущити суто «правову» сторону, безвідносно до будь-якої конкретної взаємодії людей, ми отримаємо самі по собі правовідносини. Ясна річ, у своєму дійсному бутті ці відносини не існують окремо, вони - результат автономізації як теоретичної процедури. Але це й небезпідставна процедура. До неї вдаються щоразу при розробці правових норм, формуванні законодавства. Правовий закон є не що інше, як формулювання правовідносин у якості чистої форми, моделі потенційних стосунків. Ця чиста форма набуває плоті, накладаючись на конкретні стосунки, що підлягають правовому регулюванню.

Аналогічно вирішується питання й стосовно автономізації правової діяльності. В цілому її у чистому вигляді не існує. Правовідносини через норми права регулюють різноманітну діяльність людей, встановлюють параметри їх дій і вчинків. Коли ж ми говоримо про правову діяльність «як таку», то маємо на увазі оцінку вчинків людей під кутом зору відповідності правовій нормі, абстрагуючись дещо від змістовної конкретності дій. Тобто і в цьому випадку автономізація правової діяльності є результат небезпідставної теоретичної процедури.

[330] «Саме тому, що форма настільки ж суттєва для сутності, як сутність для самої себе, сутність слід розуміти і виражати не просто як сутність, тобто як безпосередню субстанцію або як чисте самоспостереження божественного, а до такої ж міри і як форму, і в усьому багатстві її розгорнутої форми; тільки завдяки цьому сутність розуміється й виражається як таке, що дійсне.» См.: Гегель. Система наук. Часть первая. Феноменология духа // Гегель. Сочинения. Том IV. – М., 1959. – С. 10.

[331] Див. роботи Лумана: Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. Луман Н. Тавтология и парадокс в самоописаниях современного общества // Социо-логос. – М.: Прогресс, 1991. – С. 194-216.

[332] Див.: Матурана У., Варела Ф. Древо познания. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – С. 40-46.

[333] “Соціальні системи взагалі утворюються виключно завдяки комунікації”. См.: Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. – С. 13.