«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

3. Гурина П. Философия. - М.: Республика, 1998. - Гл.6. Что такое метафизика? - С. 164-239.

4. Гусєв В.І. Вступ до метафізики: Навч. посіб. К.: Либідь, 2004. - 488 с.

5. Дамміт М. Логічні основи метафізики. - К.: Iris, 2001. - 359 с.

6. Доброхотов А. Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986. - 245 с.

7. Жеребкін С. Міф про метафізику // Філософська думка. - 1998. - №1. - С. 98-120.

8. Корет Э. Основы метафизики. - К.: Тандем, 1998. - 248 с.

9. Лобковиц Н. От субстанции к рефлексии. Пути западноевропейской метафизики // Вопросы философии. - 1995. - №1. - С. 95-105.

10. Метафизика как она есть: Размышления о ...: Философский альманах / Борчиков С. А. и др. - М.: МАКС Пресс, 2006. - Вып. 9. - 128 с.

11. Поупкин Р., Стролл А. Философия: Вводный курс. - М., - СПб., 1997. - Гл. 3. Метафизика. - С. 164-239.

12. Сартр Ж. П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. - 854 с.

13. Тейчман Д., Эванс К. Философия. Руководство для начинающих. - М.: ИНФРА-М, Весь мир, 1998. Ч.І. Метафизика: философия бытия и познания. - С. 14-29.

14. Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. - М.: Наука, 1987. - 255 с.

15. Хайдеггер М. Бытие и время. М.: AD MARGINEM, 1997. - 451 с.

16. Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. - 1989. - №9. - С. 116-163.

17. Чанышев А. Н. Трактат о небытии // Вопросы философии. - 1990. - №10. - С. 158-165.

2. ПРИРОДА

2.1. Поняття природи. Розвиток філософських і природознавчих уявлень про світ природи

Слово «природа» викликає багаті асоціації у будь-кого, хоч воно щодо буденного вжитку і видається дещо пишномовним. Пересічний обиватель певної місцевості пов’язує це слово зі своїм безпосереднім чи ближнім довкіллям. У комфортне життя мешканців міста природа частіше входить погодою, докучливими опадами, коливаннями температури, кімнатними рослинами й тваринами, виїздами «на природу» у вихідні дні. Більшість жителів села сприймає природу з боку повсякденних трудових відносин з природними факторами. У високорозвинених країнах звертає на себе увагу значне зменшення кількості населення, яке, так би мовити, протистоїть природі віч-на-віч: це невелике число фермерів та працівників добувної промисловості. Технічний прогрес сприяє віддаленню людини від природи і може статися, що в перспективі у більшості населення Землі переживання взаємовідносин з природою відійдуть на периферію свідомості і емоційного комплексу. Хіба що засоби масової інформації час від часу будуть доносити до нас жахливі картини природних катаклізмів, а астрономи ще раз нагадають про ймовірні зіткнення Землі з космічними об’єктами.

І все ж у духовному досвіді людства природа закарбувалась так давно і в такому вигляді, що архаїчні стереотипи сприйняття природи будуть даватися взнаки ще довго і, може статися, ніколи й не зникнуть. У історичні часи філософія приступила до осмислення відношення до природи однією з перших. Але ще з прадавніх часів і задовго до філософії міфологічно-релігійні світоглядні схеми вже відбили різні етапи взаємодії людей та довкілля. І з цим філософська думка не може не рахуватись, бо, з одного боку, і міф, і релігія є досі дієвими складовими свідомості людей, а з іншого - тільки філософії притаманна первісна рефлективна здібність, тобто здатність досліджувати всі форми свідомості й знання, в тім числі і філософського. Тож звернемось спочатку до того духовного спадку, який стосується сприйняття людьми їх відношення до природи.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи. Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити зовнішній світ - значить розповісти про його походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди втілили в образ «світового дерева»[297]. Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру, в образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка), в архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні - вогонь, вода, земля. До кожної частини дерева можна було віднести окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до середньої - копитні, до нижньої - змії, миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри «світове дерево» стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний (лат.: saсer - священний, магічний) характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями. Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в «первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу - так же, зрештою, як і самі людські дії - не мають самостійної, внутрішньо властивої їм цінності. Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його з оточення і надає йому смисл і цінність»[298]. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972) наводить багато прикладів міфологічних пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу, особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин[299].

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, - день перший». (1М,1). У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність[300]. Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об’єктів природи є ще світ відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від «міри» символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи, відтворюючи «незримі речі», у той же час відтворюють і «видимі речі», що знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини - не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини - тваринам, а усі вони - людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс - то пуща (пуща походить від «порожній»), тобто такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові спочатку значило «порожній», безлюдний пограничнии простір. Навіть «село», яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст. вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється[301]. Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ «правильних» людей неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небесним немає перепон, і душа спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога.

Отже, однією з перших і найбільш важливих частин світу, до якої людство визначало своє відношення, була природа. Філософія, відбиваючи світоглядні запити, з самого початку також звертає свою увагу до природи. Категорія буття допомогла нам попередньо усвідомити таку просту річ: перш ніж людина осягне думкою своє відношення до світу, вона повинна мати світ в наявності, тобто сущим. І ми прагнули осмислити всі можливі відтінки «буття». Серед форм буття, які не залежать від нашої свідомості, що існували і можуть існувати незалежно від людського втручання, є й природа.

У філософії поняття природи вживається у декількох смислах. У широкому природа є те ж саме, що і матерія. Різниця між цими поняттями полягає тільки в акцентах: коли ми говоримо «природа», то маємо на увазі всю множину і різноманітність матеріальних об’єктів, процесів і властивостей у їх наявному виді. Коли ж ми говоримо «матерія», то хочемо підкреслити (ще доволі абстрактно) лише об’єктивність як сутнісну сторону існуючого. Широкий смисл природи охоплює собою і суспільство. Такий смисл, може, й не є надто продуктивним, але його слід нагадати, бо і «матерія», і «природа» - то є конечні поняття конкретних наук.

У більш вузькому значенні «природа» є безпосереднім об’єктивним середовищем, в якому розгортається людська історія, те, з чим стикається людина повсякчасно. Останній смисл найбільш уживаний, однак є й ще один додатковий смисл «природи». Він виникає тоді, коли ми хочемо підкреслити сутність чогось. Так говорять про «природу людини», «природу краси» тощо. Але це вторинне, похідне значення.

Усі названі смисли мають довгу історію. Стародавні греки користувались також доволі універсальним терміном «φύσίς», а римляни «natura». «Natura» походить від nascendo (народжуватись, виникати, рости). Первинне значення «φύσίς» теж є зростання і те, що виросло протягом зростання. Проте М. Гайдегер стверджував, що «φύσίς» скоріше розумілось греками як «самови- никаюче панування сущого в цілому», а філософія то є осмислення панування сущого, яке саме собою виникло. Від такого пануючого сущого, що виникло саме по собі, вони відрізняли суще, яке виникає з «τέχνή», тобто від людської діяльності. Вже з цього видно, що здавна філософи могли усвідомлювати природу як те, що протистоїть людині і є доволі грізною силою, яку слід осягнути спочатку хоч би думкою.

Розвиток науки і філософії поглибив і значно урізноманітнив знання людства про оточуючий світ. Так, Арістотель, прийнявши піфагорове уявлення про землю як кулю, додав навколо неї кришталевий купол з зірками. Землю Арістотель поставив у центр Всесвіту. Через 500 років потому Птолемей (90-160) створює модель, за якою Земля є нерухомим центром Всесвіту, а Сонце та планети рухаються навколо неї. У XVI ст. Микола Копернік (1473-1543) змінює цю картину на геліоцентричну, а Джордано Бруно (1548-1600) дещо пізніше вводить ще й ідею нескінченності природи і незліченності світів, Галілео Галілей (1564-1642) обґрунтовує думку про схожість небесних і земних тіл, Ісак Ньютон (1643-1727) формулює закон всесвітнього тяжіння. Завершеність і досконалість механіки надихнули Іммануіла Канта на розробку гіпотези про походження сонячної системи з первинної туманності завдяки гравітаційним процесам, і це дало йому змогу проголосити в одному з творів: «Дайте мені матерію, і я побудую з неї Всесвіт!».

Пізнання природи як Всесвіту досягло сьогодні великих успіхів. У природознавстві під Всесвітом (або Метагалактикою) розуміють найбільшу природну сферу, доступну нам для спостереження і дослідження. Відомо, що Земля (її середній діаметр дорівнює приблизно 12,7 тис. км) - планета Сонячної системи (діаметр цієї системи - 10 млрд. км), Сонце входить до нашої Галактики (від грец. γάλακτίκος - молочний), що є частиною Метагалактики. Так званий Молочний шлях, який кожний спостерігав на зоряному нічному небі, і є нашою Галактикою. Складається вона з близько 150 млрд. зірок (зоріючих плазмових куль), галактичних туманностей (гази і частки пилу), космічних променів (потік стабільних часток високих енергій), магнітних полів, випромінювання (фотонів). За формою Галактика нагадує диск, діаметр якого наближається до 100 тис. світлових років, а товщина - до 1500 світлових років. Нагадаємо, що світловим роком називають відстань, яку проходить світловий промінь за рік, рухаючись зі швидкістю 300 тис. км за секунду. Відстань від Сонця до центру Галактики складає 30 тис. світлових років, тобто воно знаходиться на периферії Галактики недалеко від її екваторіальної площини. Оскільки Сонце разом зі своїми планетами існує близько 5 млрд. років, то воно за час еволюції здійснило приблизно 25 обертів навколо осі обертання Галактики. Швидкість руху Сонця по коловій галактичній орбіті досягає 250 км за секунду, його повний оберт здійснюється за 200 млн. років.

Наука дійшла висновку, що Всесвіт, про який іде мова, має початок і кінець. У 1965 р. було відкрите реліктове випромінювання (як незмінний фон у будь-якій точці Всесвіту). Десь 15 млрд. років тому вся речовина і енергія, що складають Всесвіт, були сконцентровані в точці, яка не мала виміру. Після цього стався вибух («big bang», як його назвав Ф. Хойл). Почалася еволюція Всесвіту, що мала різні темпи в різних фазах. Перша фаза - інфляційний Всесвіт, тобто такий, який роздувається. Це період між 10-43-1035 секунд після моменту «Великого вибуху». У цей час Всесвіт був у вакуумоподібному стані й еволюція йшла надзвичайно швидко. Вважається, що в першу мить він був багатомірним у просторово-часовому відношенні (10-11 вимірів), а потім став 3-х вимірним. Здійснювалось це шляхом розширення Всесвіту у трьох звичайних вимірах і згортання в інших. На сьогодні радіус Всесвіту складає десь близько 1037 см. Процес розбігання галактик від первинного вибуху продовжується до сих пір.

[297] Див.: Древо мировое // Мифы народов мира. Энциклопедия. Т.1. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С. 398-406; Элиаде М. Космос и история. – М.: Прогресс, 1987. – С. 154–158; Попович М. В. Мировоззрение древних славян. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 46–62.

[298] Элиаде М. Космос и история. – М., 1987. – С. 32.

[299] Див.: Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. К., 1992.

[300] Див.: Бицилли П. М. Элементы средневековой культуры. – Спб.: Мифрил, 1995. – С. 11–94; Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М.: Издательская группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992. – С. 124–183, 302–316.

[301] Див.: Колесов В. В. История русского языка в рассказах. – М.: Просвещение, 1982. – С. 58–60.