«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Звернемось нарешті до іншої сторони стосунків людини й природи, тобто до сили зворотного впливу людей на природне середовище. А сила ця такого рівня, що у ХХ ст. остаточно з’ясувалось: неконтрольована могутня індустріальна діяльність людства набула масштабу, коли склалась загроза самим природним основам існування людей і всього живого. Давно вже стали хрестоматійними показники руйнівних наслідків такої діяльності. Нагадаємо деякі з них.

За останні сто років концентрація вуглекислого газу в атмосфері збільшилась на 18% (у містах на 20%), зросла запиленість атмосфери, так що на 10% понизилась освітленість Землі. Вірогідним очікуваним наслідком цього буде інтенсивна трансформація клімату планети. Радіовипромінювання Землі на метрових хвилях через радіо і телебачення збільшилось у мільйон разів і зрівнялось з радіовипромінюванням Сонця. У природному середовищі циркулюють мільйони тон отруйних речовин антропогенного походження. Світовий океан покривають могутні нафтові плівки, які перешкоджають фотосинтезу, вбивають планктон, що слугує їжею багатьом морським мешканцям. За період з 1900 по 1980 рік, коли склався особливо потужний негативний вплив на природу, промислове виробництво зросло у 15 разів, що призвело до значного збільшення потреб у сировині та у невідтворюваних енергетичних ресурсах. Наприкінці цього періоду людство щорічно використовувало 100 млрд. тон органічних і неорганічних речовин, а кінцевий продукт виробництва, який ішов на задоволення потреб, всього складав десь близько 1,5% від вихідного об’єму природних ресурсів, що залучались у виробництво, решта йшла у відходи. Але й відходи давно вже стали проблемою, оскільки їх накопичення у місцях поховання змінює природний геохімічний кругообіг, створюючи загрозливі концентрації.

В цілому ж руйнівний зворотній вплив на природу додав до глобальних проблем людства ще одну - екологічну[311]. Вже близько сорока років зі зростаючою інтенсивністю прогресивні сили світу обговорюють цю складну проблему. Першою отримала великий резонанс діяльність Римського клубу, міжнародної неурядової організації по вивченню глобальних проблем, яка виникла у 1968 р. за ініціативою італійського економіста, бізнесмена та громадського діяча Ауреліо Печчеі (1908-1984). Серія науково обґрунтованих доповідей Римському клубові у 70-80 роки та їх наступне масове видання численними мовами світу привернули увагу простих людей, науковців, урядових і громадських організацій до необхідності об’єднання зусиль по запобіганню екологічної катастрофи. З тих пір зроблено чимало. Екологічною проблематикою переймаються міжнародні організації, в тім числі ООН, національні партії та рухи, розроблена й затверджена система міждержавних договорів, спільних проектів, створена відповідна законодавча база. Що стосується України, то вже невдовзі після набуття статусу самостійної держави її представники взяли у 1992 р. участь у скликаній під егідою ООН Всесвітній конференції «Навколишнє середовище та розвиток». Правовою основою діяльності у справі природокористування і охорони довкілля стала Конституція України та Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. В останньому, до речі, подано й правове визначення природного середовища: «Навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно- соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси» (Ст. 5). До прийнятих законів природоохоронного спрямування слід додати Земельний кодекс України (1992), Лісовий кодекс України (1994), Кодекс України про надра (1994), Водний кодекс України (1995), а також спеціальні закони «Про природно-заповідний фонд» (1992), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про тваринний світ» (1993), «Про екологічну експертизу» (1995), «Про рослинний світ» (1999), «Про мисливське господарство та полювання» (2000) та інші. У ці закони та кодекси постійно вносяться доповнення, даються зміни, адже життя змушує посилювати обов’язки і відповідальність громадян України за власну екологічну безпеку. Встановлені правом стосунки людини з природою і стосунки між людьми з приводу природокористування ще не є вирішенням екологічних проблем, але без цього етапу не може бути мови про їх подолання.

Різнобарвний світовий екологічний рух прагне сьогодні виробити й свою філософію. Численні розробки у галузі «екологічної філософії» мають ще досить фрагментарний характер та багато запозичень з інших філософських напрямків. В ній обґрунтовується відмова від експансіоністських цінностей і відповідних їм моделей поведінки, від надто урбанізованих способів життя, традицій індустріалізму й технократизму. Серед «екологічно» орієнтованих авторів філософських узагальнень є й такі, що засуджують сучасний науково-технічний прогрес, вбачають у ньому посібника ненажерливих монополій, які нищать основи екологічної безпеки. Однак перспективною ідеєю, що не заперечує, а навпаки спирається на науковий прогрес, і навколо якої може групуватись комплекс «екологічної філософії», залишається «ноосферна» ідея.

Термін «ноосфера» був введений у науковий обіг на початку 20-х р. ХХ ст. французьким математиком і філософом Едуардом Леруа (1870-1954), який вважав, що поступове зростання духовності сягає такого ступеня досконалості, коли ноосфера буде прагнути відокремитись від біосфери, як метелик від лялечки. За іншим французьким вченим і філософом П’єром Тейяр де Шарденом (1881-1955), ноосфера є третьою стадією у розвитку Землі (перші дві: передбіосфера і біосфера були попередньо сформованими покривами Землі): «Настільки ж простора, але значно більш цілісна ніж усі попередні покриви, вона є дійсно новим покривом, «мислячим шаром», який, народившись наприкінці третинного періоду, розгортається з тих пір над світом рослин і тварин - зовні біосфери і над нею»[312]. Однак, більш продуктивне тлумачення поняття ноосфери дав видатний український природознавець, мінералог і геохімік, засновник і перший президент Української академії наук В. І. Вернадський (1863-1945).

Перш за все В. І. Вернадський переглянув поняття біосфери. І Е. Леруа, і П. Тейяр де Шарден виходили з розуміння біосфери тільки як плівки живого на Землі. В. І. Вернадський надав цьому поняттю значення охопленої життям геологічної оболонки, оскільки, незважаючи на незначну вагу власне живого у біосфері (всього 0,25%), його роль у розвитку планети має могутнє геологічне значення. Біогенними, тобто створеними організмами, є й породи, що складають величезну частину маси біосфери, і такі сліди життя доходять аж до гранітної оболонки Землі. Людство складає ще незначнішу масу речовини біосфери, проте геологічна сила людини виявляється у розумі. Як біосфера не зводиться до сукупності організмів, так і ноосферу не слід зводити до сукупності думок. Не власне розум, а розумна людська діяльність перетворює людину у геологічний фактор. З цього В. І. Вернадський робить такі висновки:

«1. Хід наукової творчості є тією силою, котрою людина змінює біосферу, в якій вона живе.

2. Цей прояв зміни біосфери є неминучим явищем, що супроводжує зростання наукової думки.

3. Ця зміна біосфери відбувається незалежно від людської волі, стихійно, як природний процес.

4. А оскільки середовище життя є організована оболонка планети - біосфера, то входження до неї, у ході її геологічно тривалого існування, нового фактору її зміни - наукової роботи людства - є природним процесом переходу біосфери в нову фазу, у новий стан - у ноосферу»[313].

В. І. Вернадський одним із перших усвідомив те, що люди, маючи розум, не можуть продовжувати перетворення своєї діяльності просто на стихійну геологічну силу, негативні сторони цього процесу стали сьогодні загальновизнаними. Перед ученими, писав він, «стоять для найближчого майбутнього небачені для них задачі свідомого скеровування організованості ноосфери»[314]. Хоч В. І. Вернадський і не завершив розробку вчення про ноосферу, напрямок його думок чітко визначений - поняття ноосфери містить ідею про необхідність з боку об’єднаного людства раціональної організації взаємовідносин суспільства і природи.

1. Аксёнов Г. П. О причине времени // Вопросы философии. - 1996. - №1.

2. Ахундов М. Д. Концепции пространства и времени: истоки,

эволюция, перспективы. - М.: Наука, 1982. - 222 с.

3. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Книга вторая. - М.: Наука, 1977. - 191 с.

4. Грюнбаум А. Происхождение против творения в физической космологии // Вопросы философии. - 1995. - №2.

5. Кузнецов М. А. Учение В. И. Вернадского о ноосфере: перспективы развития человечества // Вопросы философии. - 1988. - №3.

6. Молчанов Ю.Б. Проблема времени в современной науке. - М.: Наука, 1990. - 136 с.

7. Пестель Э. За пределами роста. - М.: Прогресс, 1988. - 272 с.

8. Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. - К.: Ника- Центр, 1997. - С. 274-356.

9. Тарароев Я. В. Современная космология - взгляд извне // Вопросы философии. - 2006. - №2.

10. Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. - М.: Наука, 1987. - 255 с.

11. Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. - 1989. - №9.

12. Швебс Т. И. Идея ноосферы и социальная экология // Вопросы философии. - 1991. - №7.

13. Шевчук В. Сталий економічний розвиток і збереження довкілля // Сучасність. - 1997. - №2.

3. СУСПІЛЬСТВО: ВИХІДНІ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

3.1. Поняття суспільства. «Соціальне» та соціальна реальність

У попередньому розділі ми звертались до тієї частини світу, яка для людей є зовнісущою, тобто до природи. Тепер предметом нашої уваги буде суспільство, яке хоч і твориться людьми, проте постає перед кожним індивідом як реальність, на яку слід зважати і до якої необхідно визначати своє ставлення.

З давніх часів кінцевим напрямом філософських учень були справи громадські, оскільки загальнофілософські настанови були не самоціллю для будь-кого з мислителів, а слугували базою для побудови розумової моделі суспільного життя. Тому в усіх філософських системах минулого соціальна проблематика є наскрізною або, принаймні, кінцевою. Поступово, але також у межах філософії, набувала відносно самостійного значення так звана філософія історії, головне завдання якої вбачали у пошуку прихованого смислу історії, сутності та логіки історичного процесу. Пізніше сформувалось поняття соціальної філософії для позначення тієї частини філософського знання, яка спеціально і з найбільш загальних позицій досліджує якісну своєрідність суспільства, структуру та взаємозв’язок різних компонентів суспільного цілого. Якщо, починаючи з 30-х років ХХ ст., термін «соціальна філософія», завдяки працям так званих неомарксистів Франкфуртської школи (ФРН), вживався головним чином на Заході, то останнім часом він став широко вживаним серед фахівців і в нашій країні. Із середини XIX ст. поруч із соціальною філософією складалась ще одна дисципліна, яка досліджує суспільство, - соціологія. Вперше термін «соціологія» запровадив у 1824 р. Огюст Конт, визнаний пізніше засновником соціології як науки. Ужив він його у смислі «соціальної фізики» як нової позитивної соціальної науки, науки про сумісне життя людей. Однак предмет нової науки довгий час залишався невиразним. І хоча досі немає загальноприйнятого розуміння предмета соціології, все ж це не говорить про те, що серед учених нема більш-менш схожих поглядів на специфіку соціології. Частіш за все у визначенні цієї науки її предмет зводиться до взаємодії людей. Ось деякі приклади.

Російський учении, один з авторитетів західної соціологи, який у 1922 р. вимушено покинув Росію, Пітірім Сорокін (1889-1968) так визначав соціологію: «Соціологія вивчає явища взаємодії людей між собою, з одного боку, і явища, які виникають з цього процесу взаємодії, з іншого»[315]. Німецький соціолог Леопольд фон Візе (1876-1969) також писав: «Соціологія є вченням про соціальне, тобто про дії (Einwirkungen) людей один на одного» і далі уточнював, що соціальне охоплює «прояви й виявлення міжлюдського життя, що досліджуються у вигляді соціальних процесів, соціальних відносин і соціальних утворень»[316]. Група авторів одного типового американського підручника з соціології подає останню як «наукове дослідження типів людської взаємодії»[317].

[311] Екологія (від гр. оїка - помешкання; Хоуос, - вчення) - напрямок комплексу досліджень про безпечне й сприятливе для людини довкілля.

[312] Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – С. 149.

[313] Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Книга вторая. – М.: Наука, 1977. – С. 41.

[314] Там само. С. 36.

[315] Сорокин П. А. Система социологии. Т.1. Социальная аналитика. – Пгр., 1920. – С.2.

[316] Цит. за: Wallner Ernst. Soziologie. Einfьhrung in Grundbegriffe und Probleme. – Heidelberg. 1974. – S. 11.

[317] Dean J. Champion, Suzanne B. Kurth, Donald W. Hastings, Diane K. Harris. Sociology. – N.Y., 1984. – P. 2.