«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

30. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом. - М.: РОССПЭН, 2004. - 1056 с.

31. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. - СПб.: «Симпозиум», 2004 - 544 с .

32. Юнг К-Г. Архетип и символ. - М.: Ренессанс, 1991. - 304 с.

Додаткова

1. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. - М.: Научный мир, 2000. - 256 с.

2. Кебуладзе В. Історія розвитку феноменологічної філософії в Україні // Філософська думка, 2009, №1 - С. 5-12.

3. Лемэй Э., Питтс Дж. А. Хайдеггер для начинающих. - Мн.: Попурри, 2004. - 128 с.

4. Современная западная философия. Энциклопедический словарь. - М.: Культурная революция, 2009. - 392 с.

5. Феномен радянської філософії // Філософська думка. - 2009. - №3. - С. 5-139.

Навчальна

1. Каратини Р. Введение в философию. - М.: Эксмо, 2003. - 736 с.

2. Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней.т. 4. От романтизма до наших дней. - СПб.: ТОО ТК «Петрополис», 1997. - 880 с.

3. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии. - М.: Владос, 2000. - 800 с.

4. Саймон Крічлі. Вступ до континентальної філософії. - К.: ТОВ «Стилос», 2008. - 152 с.

ЧАСТИНА II СВІТ - ЛЮДИНА - ДУХ

1. ФІЛОСОФІЯ ЯК МЕТАФІЗИКА

1.1. З історії метафізики

Філософію можна оцінювати з подвійної точки зору: а) вона є знанням певного роду; б) вона є видом духовної діяльності з продукування цього знання. Знання як результат діяльності характеризується своїм предметом (тобто тим, чого воно стосується), змістом (смислом) і відповідністю питанням, які передують отриманим знанням. Якщо тимчасово відволіктись від тієї вимоги, що грамотно поставлені питання самі потребують якогось початкового знання, можна погодитись на таку вихідну ситуацію, за якою існує попереднє людське запитування, відповіддю на котре і буде знання. Коли йдеться про знання філософське, то і запитування повинно бути також філософським. Від філософії слід вимагати відповіді тільки на філософські питання. Поетове риторичне запитання «Чому я не сокіл, чому не літаю?» є зверненням до Бога, а не до філософа. А питання про причину спекотного літа скоріш стосується спеціалістів з метеорології, фізики атмосфери тощо. Більшість питань, якими бувають заклопотані люди у своєму буденному житті, взагалі не відноситься до науки: хтось комусь дає пораду або навчає повсякденним справам, хтось доходить до них розумом сам, покладаючись на власний чи чужий досвід. Що ж стосується наукових питань про невідоме, то їх формулюють і на них відповідають самі науковці.

Колись, у прадавні часи, перші філософи поєднували в собі також і дослідників природи, хоч специфіка окремих видів наукових відомостей досить чітко усвідомлювалась вже стародавніми греками. Словом φύσίς (фюсіс), що перекладається сьогодні як «природа», вони позначали все, що зростає, сам ріст і те, що виросло у процесі зростання. Мається на увазі не тільки зростання рослин і тварин і не тільки все те, що протистоїть людині, а й цілковита тотальність усього чуттєво-сущого, включно з людиною, яка дана людині ж у її безпосередньому досвіді і панує без її участі. Грецький термін φυσική (фюсіка, або в сучасній більш поширеній транскрипції - «фізика») значив науку про фюсіс. « Περ ί φύσις» («Про природу») - так здебільшого називали свої твори мислителі досократівського періоду в розвитку античної науки і філософії, тому їх, до певної міри, можна назвати «фізиками». Ці «фізики-філософи» своє завдання вбачали в тому, аби викрити істинну суть речей і явищ, дати знання «по-істині», протиставивши його звичайному, буденному знанню всіх простих смертних як знанню уявному. Засобом до здобування істинного знання про суще була раціоналістична думка, чисто дедуктивне міркування щодо вихідного начала (άρχή - «архе»), з якого складаються речі і до якого вони розкладаються. Отже, наукове знання спиралось на те, що чуттєво дано, і прагнуло суто спекулятивно, тобто умоглядно, його пояснити, дійшовши думкою до певного начала, до якого зводиться багатоманітність світу. Головними питаннями такої науки були:

- Як пов’язано у світі єдине й множинне?

- Що у світі є мінливим і що незмінним?

- Що більш властиво речам: рух чи спокій?

- Що таке буття і небуття та яке їх існування?

Першим, хто свідомо порушив традицію ототожнювати із справжньою наукою «фізичні» знання, був Сократ. У платонівському діалозі «Федон» міститься таке щиросердне визнання Сократа про його шлях до справжнього знання: «У молоді літа в мене була справжня пристрасть до того виду мудрості, що звуть пізнанням природи. Мені здавалось чимось величним знати причину кожного явища - чому щось народжується, чому гине й чому існує. Я часто кидався з крайнощі в крайність і ось якого роду питання задавав собі в першу чергу: коли тепле й холодне викликає гниття, чи не тоді, як дехто вважав, створюються живі істоти? Чим ми мислимо - кров’ю, повітрям чи вогнем? Чи може ані тим, ані другим, ані третім, а це наш мозок викликає відчуття слуху, і зору, і нюху, а з них виникає пам’ять і уявлення, а з пам’яті і уявлення, коли вони набудуть усталеності, виникає знання. Розмірковував я й про загибель усього цього й про зміни, що відбуваються на небі й на Землі, і все заради того, щоб врешті-решт визнати себе абсолютно нездатним до таких досліджень[269]. Ми сьогодні не знаємо, як конкретно міркував Сократ, бо судимо тільки за свідченням його учня Платона, але не підлягає запереченню, що саме від Сократа йде поворот до нового розуміння суті філософського (наукового) знання. Фізичні знання фактично байдужі людині, таємниці всесвіту - то все справи божественні, розібратись у них - над людські сили, а те, що залежить від людини, саме воно і є тим, що їй можна й слід знати. А це не що інше, як загальні норми всякої людської діяльності, такі, як благо, добро, справедливість, мужність, красота тощо, які виражаються поняттями, дослідження котрих і складає зміст науки.

Платон, ідучи шляхом Сократа, заперечує можливість існування істинного знання про чуттєвий світ, оскільки він надто мінливий і в ньому нема справжньої основи пізнання. Усе, що дане в досвіді і пов'язане з чуттєвим матеріалом, є лише об'єктом гадки, а не справжнього знання. Ми не можемо пояснити, вважає Платон, багатоманітний світ видимих речей, виходячи з них самих, і тому він припускає існування деякого первинного світу ідей, де кожній речі відповідає її, так би мовити, двійник, ідеальна, досконала модель, зразок. До того ж ідеться не просто про схожість зразка й дійсної речі, а про причинну залежність видимого світу від ідеального. Платон переконаний, що філософське знання стосується світу (що осягається розумом) справжніх сутностей, відокремленого від видимих речей, які були до цього предметом «фізичного» знання. Таким чином, Платон відносить філософське знання до того рівня, котрий лежить за знанням фізичним, що є обмеженим, недосконалим, неістинним, оскільки воно не дає пояснення речей і явищ. Фактично Платон прагне довести необхідність існування по-справжньому наукового знання за межами «псевдонауки» про видимі речі. Таке знання й можна назвати метафізичним, а по суті - філософським.

Проте ані Платон, ані Арістотель не були причетними до появи у філософському лексиконі терміна «метафізика», хоч його й пов’язують із творами Арістотеля. Коли в першому столітті нашої ери ці твори потребували упорядкування і якоїсь класифікації, Андронік Родоський дав назву «Метафізика» тим книгам Арістотеля, що йшли «після фізики» (по-грецьки τά μετά τά φυσικά - та мета та фюсіка). Сьогодні серед дослідників існує думка, що термін «метафізика» вживався задовго до часів Андроніка Родоського і мав той смисл, що в пізнанні ми рухаємося послідовно від природних («фізичних») явищ до того, що лежить за ними, або інакше - після (μετά) них. Однак якщо звернутись до суті справи, то метафізичне знання Арістотель не відмежовував від решти наукового знання. Те, що ми в нього називаємо зараз «Метафізикою», сам автор позначав як «перша філософія». Її завданням було обґрунтування засновків будь- якого іншого наукового міркування: «Є деяка наука, що досліджує суще як таке, а також те, що йому властиве саме по собі. Ця наука не тотожна ні одній з так званих спеціальних наук, бо жодна з інших наук не досліджує загальну природу сущого як такого, а всі вони, відокремлюючи якусь частину його, досліджують те, що притаманне цій частині, як, наприклад, науки математичні. А оскільки ми відшукуємо начала й вищі причини, то зрозуміло, що вони повинні бути началами й причинами чогось самосущого»[270]. Місце, яке займає «перша філософія» (метафізика) в структурі умоглядного знання, окреслюється Арістотелем так: «Вчення про природу займається предметами, що існують самостійно, але не нерухомими; деякі частини математики досліджують хоч і нерухоме, однак те, що існує не самостійно, а як таке, що відноситься до матерії; перша ж філософія досліджує те, що існує і самостійно, і як нерухоме»[271]. Врешті-решт предметом цієї першої філософії є умоглядне, найбільш надчуттєве, божественне буття. На відміну від Платона, Арістотель не зводить наукове знання тільки до знання метафізичного, що абсолютно протилежне фізичному і математичному, оскільки вони теж є знаннями про надчуттєве. Арістотель просто ставить метафізику вище інших видів знання завдяки її засадничій ролі та завдяки її повній, благородній безкорисливості, не відмовляючи в науковості й іншим видам знань.

У середні віки метафізика була повністю зведена до теології, де перше начало (Бог) не стверджується шляхом доведення, а приймається на віру. Найбільш яскравий представник середньовічної схоластики Фома Аквінський запозичив майже всі основні поняття з «першої філософії» Арістотеля (сутність, існування, матерія, форма тощо), але наповнив їх суто християнським змістом. Так, тільки Бог, на його думку, втілює в собі єдність сутності і існування, окремі ж речі існують не завдяки власній сутності, а завдяки їх причетності до Творця. За Аквінатом, метафізика, досліджуючи підстави всього сущого, повинна проникати в його першопричину - абсолютне буття Бога. У той же час у пізньому Середньовіччі ми знайдемо й спроби скритикувати метафізику як таку. Ці спроби йшли від номіналізму саме цієї доби (У. Оккам), коли стверджувалось, що метафізика неможлива з огляду на поняттєву невиразимість Бога, оскільки загальні поняття за межами досвіду не можуть вживатись осмислено.

Як би там не було, але до Нового часу метафізика дійшла, і дійшла в подвійному значенні. З одного боку (наприклад, у Р. Декарта і Г. Лейбніца), метафізика більше виконувала роль засобу конечного обґрунтування наукового знання, а з іншого - залишалась відносно самостійним «знанням» про надчуттєве, де її предметами були Бог, Душа та Світ-в-цілому в аспекті їх сутності й існування.

Радикальні сумніви щодо прав метафізики на життя починаються з Д. Юма, продовжуються у творах французьких просвітників, І. Канта і виходять аж до позитивізму XIX-XX ст. Відштовхуючись від емпіризму, в якому досвід зредуковано до чуттєвого враження, і відкидаючи стару схоластичну метафізику, Д. Юм звів завдання філософії до дослідження відчуттів і сприйнять та з’ясування тих відносин, що складаються між ними в нашій свідомості. Особливо сильний резонанс у наступних філософських дискусіях набула критика Юмом об’єктивності причинно-наслідкової залежності. Сам Юм використав її для заперечення існування матеріальної субстанції. Не припускав він і існування окремої духовної субстанції, а все, з чим має справу так зване мислення, поділяв на дві групи - відношення ідей і факти. Перші - це положення, очевидність котрих базована на інтуїції (наприклад, усі математичні судження), другі, тобто факти, - не мають такої очевидності й достовірності, тому їх істинність завжди проблематична. Такий хід думок, вочевидь, вів Юма до скептицизму стосовно можливості істинного відображення дійсності.

Підсумовуючи свою радикальну позицію стосовно сучасної йому філософії, Юм взагалі робить разючий висновок-пораду: «Якщо, переконавшись у істинності цих принципів, ми вдамося до перегляду бібліотек, яке ж спустошення нам доведеться в них вчинити! Візьмемо, приміром, у руки яку-небудь книгу з богослов'я або зі шкільної метафізики і запитаймо: чи містить вона яке-небудь абстрактне міркування про кількість або число? Ні. Чи містить вона яке-небудь засноване на досвіді міркування про факти і існування? Ні. То киньте її у вогонь, бо в ній не може бути нічого, окрім софістики й помилок»[272].

[269] Платон. Федон // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1970. – С. 65–66.

[270] Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С. 119.

[271] Там само. – С. 181.

[272] Юм Д. Исследование о человеческом познании // Давид Юм. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1996. – С. 144.