«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чаадаєв Петро Якович (1794-1856). Навчався у Московськім університеті, брав участь у визвольній війні з Наполеоном. З 1823 до 1826 жив за кордоном, зустрічався з Ф. Шеллінгом і пізніше листувався з ним. З 1829 р. почав писати трактат

„Философические письма”. Закінчив над ним роботу у 1831 р. У 1836 р. журнал „Телескоп” опублікував перший лист з цього трактату, після чого почалися переслідування і редактора журналу, і автора. Чаадаев був оголошений божевільним, а журнал закритий. Повторно перший лист був опублікований тільки у 1906 р., а в 30-х роках минулого століття були опубліковані за кордоном ще 2-5 листи.

Таке одностайне ставлення офіційних властей (від імператора Миколи I до комуністичних лідерів Радянського Союзу) до творчості Чаадаева пояснюеться тим, що вже у першому листі він критично оцінює Росію, вихваляє Захід і підкреслює, що Росія неначе створена для того, щоб показувати іншим народам як не слід жити.

Світогляд Чаадаева є релігійним за своєю суттю. Буття він тлумачить як випромінювання Бога або „вищої світової свідомості” і поділяє його на три форми: матеріальне буття (природа), історичне буття (життя людей) і духовне буття. Остання форма виражає світову творчу енергію безпосередньо, а інші форми опосередковано: природа розкриває ідеальну сутність через тілесне, а історія - через життя й думки людей.

У пізнанні Чаадаєв розрізнював два шляхи:

1) звичайний, що базується на чуттєвій і розсудковій діяльності;

2) одкровення, яким людина досягає пізнання загальних законів буття.

Герцен Олександр Іванович закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. З 1834 р. був у засланні. З 1842 р. вийшов у відставку, а 1847 р. знаходився у еміграції, де організував вільну типографію і вів пропагандистську боротьбу з царатом.

Герцен не дуже цікавився метафізичними питаннями, хоч і був добре обізнаним у філософії. Найбільше філософське значення мають його „Письма об изучении природы”. У центрі твору - проблема єдності буття і мислення. Герцен критикує ідеалізм за те, що він відриває свідомість від реальної основи і розчиняє природу у розумі. Критикує одночасно й матеріалізм. Свою власну позицію називає реалізмом.

Герцен вказує, що матеріальний світ знаходиться у постійній взаємодії, русі, розвитку. Історичний поступ природи завершується людиною. Без людини, підкреслював він, природа б не мала в собі смислу. Свідомість довершує природу, через людську свідомість природа самоусвідомлює себе, і тому історія мислення є продовженням історії природи, а закони мислення то є усвідомлені закони буття.

Критикує він емпіризм і раціоналізм як крайнощі і підкреслює: „Опыт и умозрение - две необходимые, истинные, действительные степени одного и того же знания”.

11.2. Філософія В. С. Соловйова

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) після закінчення Московського університету ще рік навчався у Московській духовній академії. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію „Кризис западной философии”, а у 1880 р. - докторську „Критика отвлечённых начал”. На викладацькій роботі у Санкт-Петербурзькому університеті перебував зовсім недовго і решту життя провів у вільній творчості. Це є, мабуть, найбільш оригінальний і систематичний філософ Росії, який вплинув на багатьох своїх сучасників і послідовників. Впливу його творчості зазнав увесь той напрямок, який ми звемо „російська релігійна філософія”.

Соловйов вважав, що за формою філософія є справою особистого розуму або окремої особи. Але за змістом - мета філософії одна: відображення абсолютно сущого або всеєдності („всеединства”). Отже у змістовному плані предмет філософії - один: „1) Есть всеединое первоначало всего существующего. 2) Это всеединое первоначало в своей проявляемой действительности, которую мы познаём в области нашего опыта, представляет несомненно духовный характер. 3) Эта духовная действительность принадлежит первоначалу независимо от нашего сознания и первее его...”[229].

Філософ вказує далі на три джерела пізнання, які знаходяться у єдності: досвід внутрішній, досвід зовнішній і міркування як форма чисто логічного пізнання. Істинне знання є результатом емпіричного, раціонального і містичного пізнання у їх єдності. “Полное определение истины, - зауважує Соловйов, - выражается в трёх предикатах: сущее, единое, всё... Истина есть сущее всеединое”[230].

Природа людини, яка пізнає, постає у трьох основних формах буття: почуття, мислення й діяльна воля. Ця тріада утворює “начала” загальнолюдського буття. Почуття мають своїм предметом об’єктивну красоту, мислення - об’єктивну істину, воля - об’єктивне благо. Їм, далі, відповідають три сфери людського буття: творчість, знання і практична діяльність. Творчість виражається у технічних витворах, у мистецтві й у формі містики. Знання виступає у формі позитивної науки, філософії і теології. Практична діяльність реалізується у формі економічного суспільства, політичного (держава) і духовного суспільства (церква).

В основі соловйовської онтології лежить принципове розрізнення “сущого” і “буття”. Первинним є суще, воно виступає у якості суб’єкта будь-якого реального судження, тоді як буття завжди є предикатом (напр., “я є” ). “Бытие есть проявление сущего... Всякое бытие относительно, безусловно только сущее... Сущее есть являющееся, а бытие есть явление”[231]. Далі Соловйов приходить до ідеї Абсолюту (Бога). Суще як таке (Бог) породжує тріаду: дух - розум - душа. У Абсолютного є два полюси: 1) абсолютне у собі, тобто абсолютне, що знаходиться поза існування; 2) прагнення до існування, коли матерія може бути витлумачена “Божим тілом”.

Від учення про суще Соловйов переходить до теорії світового процесу. У розвитку світу є два етапи: 1) до появи людини, коли проходить еволюція самої природи; 2) історія. У цілому світовий процес рухається так: царство мінеральне, рослинне царство, тваринне царство, царство людське, Царство Боже. Все, що виникає до людини вивчають такі системи знання як теогонія (витлумачення походження Бога), софіологія (вчення про світову душу), космогонія (вчення про становлення й розвиток світу).

У людини Соловйов відмічає суперечливість, невідповідність між духом і плоттю: “Человеческое Я безусловно в возможности и ничтожно в действительности. В этом противоречии зло и страдание, в этом - несвобода, внутреннее рабство человека... Человек есть вместе и божество и ничтожество”[232]. Сама людина не може досягти абсолютної повноти буття, яка дається тільки через повне взаємне проникнення усіх живих істот, об’єднаних любов’ю один до одного і до Бога. Ідея абсолютної повноти буття міститься у свідомості людей, але вона не може автоматично здійснитися, її досягнення є вільним актом. Люди можуть піднятися до Бога, коли наповняться відчуттям досконалої любові, тобто зречуться власного самоствердження.

Своєрідно переходить Соловйов до етичних проблем. Увесь космос набуває морального забарвлення, адже йдеться про первинність ідеї або сутності Добра, яке розлито у всесвіті. Добро нерозривно пов’язано з усім космоеволюційним процесом. Російський філософ вважає, що саме на людський дух покладається відповідальність за долю всього світу. По суті тут задача виходить за межі власне етичного, вона набуває виду соціально- етичного: віднайти істинні форми солідарного буття людей. Солідарність - загальний факт світового розвитку людства, але початково вона є недосконалою, оскільки має безсвідомо-примусовий характер і не одухотворена високими моральними нормами. Треба, щоб кожен розумів і виконував загальну справу як свою особисту. Мета й смисл людського життя полягають у добрі, в його примножуванні. Соловйов погоджується з Кантом у тому, що людина не може бути засобом.

У центрі філософсько-історичної думки Соловйова знаходиться категорія “богочеловечество”. Історія людства є історією становлення релігійної свідомості. І вся вона поділяється на два періоди: 1) рух людства до Христа; 2) рух від Христа до Вселенської Церкви, яка повинна втілювати в собі людство, що возз’єднане зі своїм божественним началом через Ісуса Христа. Усі історичні події пояснюються еволюцією і станом релігійної свідомості людства, яке йшло через боротьбу християнської та національної ідеї. У підсумку йдеться про рух до всесвітньої теократії, до вселенської божественної влади.

11.3. Російська релігійна філософія ХХ ст.

В. С. Соловйов виявився такою постаттю, яка потужно вплинула на подальший хід російської філософії. Його ідеї так чи інакше позначились найбільшою мірою на творчості цілої плеяди значних російських філософів, котрих поєднують під назвою “російська релігійна філософія”, що розквітнула вже після смерті її натхненника, а саме у ХХ ст. Розглянемо деяких представників цього напрямку.

Флоренський Павло Олександрович (1882-1937) вивчав математику і філософію у Московськім університеті та богослов’я у Московській духовній академії. У 1911 р. прийняв священство. Загинув у таборі в часи масових репресій.

Свою основну філософську працю Флоренський назвав “Столп и утверждение истины”, поклавши у назву фразу з першого послання апостола Павла Тимофію: “Сие пишу тебе, надеясь вскоре прийти к тебе, чтобы, если замедлю, ты знал, как должно поступать в доме Божием, который есть Церковь Бога живого, столп и утверждение истины” (1 Тим.3:14,15). Головне питання філософії - питання про істину і її відкриття. Істина дістається через релігійне переживання, котре підтверджує, що Бог є “конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого”. Істина доступна свідомості лише шляхом раціональної інтуїції і цей шлях має свої етапи:

1) етап логістики як панування раціональної філософії, розвиток якої не призводить до знаходження критеріїв істинності;

2) етап пробабілізму, коли панує вірогідне міркування і умовний спосіб типу “якщо істина існує, то вона є...”;

3) подвижництво, або релігійний досвід, суть якого у любові, оскільки лише через любов дається знання “Столпа Истины”.

Любов Флоренський розуміє онтологічно. Людина залучається у суспільність людей, які пов’язані любов’ю, і ця суспільність є не що інше як “Церква або Тіло Христове”.

Вчення Флоренського ще називають софіологією від імені Софії, котра трактується як “Премудрість Божа”. Софіологія поєднує в собі платонізм і давні, античні традиції софійного культу. За Флоренським, зв’язок світу з Богом подвійний: у вигляді смислу “тварного” буття, що тотожне Божому замислові, і любові тварі до Бога. Обидва ці аспекти поєднуються і дають дещо нове, а саме - кожній створеній особі відповідає її “ідеальна особа”, деякий квант смислу і любові. Є у Флоренського і соловйовське поняття всеєдності, що виражає єднання усього на основі любові.

[229] Соловьев С. М. Кризис западной философии (Против позитивистов) // Соловьев В. С. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1988. – С. 114.

[230] Соловьев В. С. Критика отвлеченных начал // Соловьев В. С. Сочинения в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1988. – С. 692.

[231] Соловьев В. С. Философские начала цельного знания // Соловьев В. С.

[232] Соловьев В. С. Чтения о Богочеловечестве // Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М., 1989. – 26, 113.