«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Додаткова

1. Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шлет Г. Г.: Очерки истории русской философии. - Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. - 592 с.

2. Зеньковский В. В. История русской философии. Т. 1-2. - Л.: Эго, 1991.

3. Лосский Н. О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. - 477 с.

4. Флоровский Г. Пути русского богословия. - К.: Путь к истине, 1991. - 600 с..

5. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Г. Сочинения. - М.: 1989.

12. НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НА ЗАХОДІ

12.1. Криза класичного типу філософування у Західній Європі (причини, форми прояву)

Провідною темою всієї новоєвропейської філософії було прославлення розуму, установлення думки про необмеженість людського пізнання. Звернення до «розуму» давало наснагу критикам традиційного суспільства, додавало віри в те, що люди як розумні істоти здатні організувати суспільне життя на раціональних засадах. Філософські системи класичного періоду демонструють оптимізм, віру в досягнення свободи на базі прогресу науки, техніки, успіхів просвітництва. Раціоналізм - це та парадигма, яка була панівною у філософії з XVII аж до середини XIX ст. Цю філософську течію прийнято називати класичною.

Проте ближче до середини XIX ст. з’явились і почали зростати атаки на самі засади класичного філософування. Активні напади на раціоналістичні концепції започаткували А. Шопенгауер (1788-1860) і С. К’єркегор (1813-1855).

Шопенгауеру притаманний активний (до брутальності) протест проти гегелівського типу мислення (історизм, прогресизм, раціоналізм). Ось зразки його “думок” про класиків: “Фіхте не гідний займати місце серед справжніх філософів” (маються на увазі безкорисливі пошукачі істини). Під руками Гегеля, підкреслював він, філософія “виродилась у справжнє шахрайство” і “такого бридкого і тупого шахрая, такого рідкісного майстра нісенітниць, як Гегель у Німеччині змогли оголосити найвидатнішим філософом”; “наймерзенніша нудота висить над пустим набором слів цього гидкого пустомелі”[244].

У власному вченні Шопенгауер покладає сутність філософії не в свідомості, а у волі. Воля безсвідома, інтелект - щось вторинне, він є безпосереднім проявом волі. Життя людське - це страждання. Життя не покриває витрат на нього, проте ми самі за своєю суттю - воля до життя, тому і вимушені жити, погано це чи гарно. Заключний висновок Шопенгауера - відмова від волі до життя.

С. К’єркегор також критикує Гегеля за культ розуму і найперше за панлогізм. На місце гегелівського “Все дійсне - розумне” К’єркегор поставив би зворотну тезу: все дійсне - нерозумне, ірраціональне, а що розумне - те не дійсне. Вчення

Гегеля відкидається внаслідок ігнорування життєвих проблем і переживань реальних, конкретних людей, за вилучення з цієї сфери філософування неповторних людських ситуацій. Гегелівській діалектиці К’єркегор протиставляє свою екзистенційну діалектику, діалектику почуттів, пристрастей.

Погляди Шопенгауера і К’єркегора знаменували глибокі зрушення у характері філософування. Новий стиль через певний час став панівним. Таких філософів, як Ф. Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсон та ін. поєднує недовіра до розуму, до раціоналістичних систем, які нездатні зорієнтувати людину у світі, оскільки вони вилучають з розгляду суттєві виміри її життя. Якщо раніше гуманістичні уявлення пов’язувались із культом знань, піднесенням розуму, то тепер виникають форми ірраціоналістичного гуманізму, які апелюють до підсвідомого.

На відміну від С. К’єркегора, Ф. Ніцше (1844-1900) - противник християнства. Християнство, на його думку, символізує занепад тонусу до життя, боягузтво і стомленість душі, з ним поширюється нігілізм, загальний розклад західної культури. Переоцінка цінностей, яку оголошує Ніцше, вимагає відкидання, перш за все, моральних цінностей, понять “добра і зла”, “совісті”, що мають абсолютне значення у системі християнського світогляду.

Будь-яка моральність спирається на передумову свідомого самовизначення. Але ця передумова виявляє свою непридатність, оскільки природа людської дії ірраціональна. Поведінка людини обумовлена інстинктом, вона визначається волею. Життя, з точки зору Ніцше, є аристократична річ, його збудовано на нерівності та антагонізмі слабих і сильних. Життя - це “воля до влади”. Втіленням нової ієрархії цінностей є “над-людина”.

Чим можна пояснити ірраціоналістичні мотиви у європейській філософії, які відтоді більше не припинялись, а інколи навіть зростали? У спеціальній літературі дається багато пояснень, але, як на нашу думку, саме у XIX ст. бере початок якісна зміна положення особи у суспільстві. Мова може йти про остаточне виривання коренів традиційного суспільства під впливом капіталістичних відносин, коли людина залишається сам-на-сам з життєвою ситуацією. Раціоналізм може панувати, коли пересічна людина, “виключена” з ситуації, незаангажована емоціями і пристрастями, може спокійно спостерігати і осмислювати перебіг подій. Таким чином, ірраціоналізм є певною реакцією на глибокі зрушення (з захопленням маси людей) в суспільстві, філософське відбиття економічного і загальнокультурного буття Європи XIX і XX ст.

Однак антикласичний (ірраціоналістичний) рух не був єдиним. Наприкінці XIX - на початку XX ст. поширились течії, які закликали повернутися до видатних мислителів класичної традиції, але прочитати класиків нетрадиційно, з позицій сучасності. Виникло англо-американське неогегельянство: Джосайя Ройс (1855-1916), Френсіс Бредлі (1846-1924), Бернард Бозанкет (1948-1923), Робин Джордж Коллінгвуд (1889-1943); італійське гегельянство: Бенедетто Кроче (1866-1952), Джованні Джентіле (1875-1944) (один з ідеологів фашизму, апологет тоталітарної держави, яка нібито втілює моральний дух) та ін.

У 1865 р. Отто Лібман (1840-1912) у творі “Кант і епігони” закликає повернутися “назад до Канта”. Після цього виникли неокантіанські школи - Марбурська і Фрайбурська (Баденська). Представники першої Герман Коген (1842-1918), Пауль Наторп (1851-1924), Ернст Кассірер (1874-1945) інтерпретують кантівську “річ-саму-по-собі” як математичну межу, до якої прямує (асимптотично наближається) процес пізнання, але ніколи реально її не досягає. Представники Баденської школи - Вільгельм Віндельбанд (1848-1815), Генріх Ріккерт (18631936) - інтерпретують кантівську відмінність світу природної і вільної причинності як чисто “гносеологічну”, котра зводиться до розрізнення своєрідних методів пізнання.

Таким чином, починаючи з середини XIX ст. філософська думка Заходу розкололась. Виявилась криза класичного стилю філософування. Вона постала у формі дилеми: раціоналізм - ірраціоналізм. Виявилась і опозиція сцієнтизму та антропологізму. У сцієнтистському напрямку розвивались позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, структуралізм; а у антропологічному - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм.

12.2. Позитивізм і марксизм як опозиція новоєвропейській філософській класиці

Позитивізм виник у середині XIX ст. За довгий час існування цього напрямку у ньому змінилось три покоління (течії). Для усіх їх є дещо спільне, а є й відмінне, що й визначає їх окремість. Їх загальним знаменником є заклопотаність співвідношенням філософії і науки, і у цьому всі позитивісти укорінені у ту парадигму мислення, яку запровадив ще І. Кант, а саме - чи є метафізика (філософія) наукою порівняно з природознавством. Спільним є для них ототожнення предмету науки з чуттєвими даними, а виходячи з цього метафізична філософія, як знання про сутність, що не може спостерігатись, немає підстав для існування. Ось чому, коли ми кажемо, що позитивізм є філософією, то це дуже дивна філософія: бо вона філософію ж і заперечує. Позитивістами філософія мислиться деякою систематизованою наукою.

Відмінним у різних поколіннях позитивістів є схема пояснення, модель аргументації, яку вони запозичують у спеціальних науках.

Перше покоління позитивізму (класичний позитивізм) уособлюють Огюст Конт (1798-1857), Герберт Спенсер (1820-1903) і Джон Стюарт Міль (1806-1873). Вони вважали, що їх час - час мирного розвитку суспільства, коли наука допомагає позбутися соціальних колізій. Для класичного позитивізму характерна соціальна спрямованість, прагнення застосувати науку до раціональної організації суспільства. Його представники часто використовували еволюціоністську схему пояснення.

Класики позитивізму вважали, що все позитивне (звідси й походить термін “позитивізм”) знання про дійсність може бути отримано лише у вигляді результатів окремих спеціальних наук, а філософія у її старому смислі вже віджила. Останню думку О. Конт аргументував посиланням на відкритий ним (чи запозичений у А. Сен-Сімона) закон інтелектуальної еволюції людства, або закон трьох стадій. Ці послідовно змінюючі одна одну стадії - теологічна, метафізична, наукова - є необхідними для остаточного становлення, формування ладу людського мислення. Метафізична (філософська) стадія скороминуча, тимчасова у прогресі людства, вона замість пояснення явищ якимись надприродними факторами, як це зазвичай робилося в часи панування теологічної стадії, висуває їм на заміну сутності або уособлені абстракції. “Метафізичний стан слід, таким чином, врешті-решт, розглядати як певного роду хронічну хворобу, природно властиву еволюції нашої думки - індивідуальної чи колективної - на межі між дитинством і змужнілістю”[245]. Отже, за Контом, філософія як хвороба зростання уже відходить у минуле, звільняючи місце науковій (позитивній) стадії.

Схожою є й установка другого покоління позитивізму - емпіріокритицизму. Його найбільш оригінальними представниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916) і німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), який з 1877 р. і до кінця життя був професором філософії у Цюріху (Швейцарія). Саме Авенаріус запровадив вживання терміну «емпіріокритицизм» для позначення філософської позиції, що долає поділ на протилежні партії у філософії та апелює до досвіду, який не можна трактувати ані матеріалістично, ані ідеалістично.

Під впливом успіхів і проблем, пов’язаних із розвитком природознавства на зламі XIX-XX ст., представники емпіріокритицизму вдалися до ревізії основних понять класичної філософії (причинність, матерія, рух, простір, час тощо) та прав на існування метафізичної проблематики взагалі. В одному з творів Мах зазначав: “Моєю провідною ідеєю є одна й та ж думка, а саме, що все метафізичне як дещо зайве і порушуюче економію науки повинно бути з неї вигнане”[246]. Економно мислити в науці заважають такі філософські поняття, як «причина» і «наслідок», бо вони, за Махом, надто спрощують зв'язки у природі, тому, каже він, “я давно вже пробував замінити поняття причини математичним поняттям функції”[247]. Узявши в якості елементів світу не речі, а кольори, тони, запахи, тепло, холод (згадаймо тут Берклі), Мах серйозно думав, що це в деяких випадках дає йому змогу стати вище протистояння різних позицій у філософії: “Професор Х., який теоретично вважає себе соліпсистом, практично, поза всяким сумнівом, не є таким, коли він дякує міністрові за отриманий орден або коли читає лекцію в своїй аудиторії”[248].

Третє покоління позитивізму отримало назву неопозитивізм. Його розвиток почався наприкінці 20-х років минулого століття. Головні ідеї неопозитивізму такі:

1. Слід відкинути всю попередню філософію як позбавлену наукового смислу.

[244] Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Дальнейшие доказательства основных положений пессимистическиой доктрины. – Спб, 1893. – С. 15-16, 42, 49.

[245] Конт О. Дух позитивной философии // Западно+европейская социология XIX века: Тексты – М.: Издание МУБУ, 1996. – С. 15.

[246] Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому. – М.: Изд. С. Скирмунта, 1908. – С. 17.

[247] Там само. – С. 89.

[248] Там само. – С. 51.