«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. - СПб.: Наука, 1993. - 349 с.

2. Гегель. Лекции по истории философии. Книга вторая // Гегель. Сочинения. Том Х. - М.: Партийное издательство, 1932. - 454 с.

3. Гегель. Лекции по истории философии. Книга третья.// Гегель. Сочинения. Т.ХІ. - М.-Л.: Соцэкгиз, 1935. - 527 с.

4. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. - СПб.: Наука, 1993. - 479 с.

5. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. В 3-х томах. - М.: Мысль, 1970 - 1972 с.

6. Гегель. Работы разных лет. В 2-х томах. - М.: Мысль, 1972 -1973.

7. Гегель. Сочинения. Том IV. Система наук. Часть первая. Феноменология духа. - М.: Изд-во соц.-экон. лит-ры, 1959. - 440 с.

8. Гегель. Сочинения. Том VII. Философия права. - М.-Л.: Соцэкгиз, 1934. - 380 с.

9. Гегель. Философия религии. В 2-х томах. - М.: Мысль, 1976-1977.

10. Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 1-3. - М.: Мысль, 1974-1977.

Література з філософії Гегеля

1. Кричевский А. В. Претензии и ограниченность спекулятивного разума // Вопросы философии, 2001. №3.

2. Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т. 1. - М.: Политиздат, 1984. - С. 4-14.

3. Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т.2. - М.: Политиздат, 1985. - С. 5-508.

4. Маркс К. и Энгельс Ф. Святое семейство или критика критической критики // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т. 1. - М.: Политиздат, 1984. - С. 15-222.

5. Рокмор Т. Гегель и границы аналитического гегельянства // Вопросы философии, 2002, №7.

10. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

10.1. Становлення і основні етапи розвитку філософської думки в Україні

Так само, як і в інших країнах, філософія в Україні складається і розвивається невід’ємно від загальної культури народу. Зважаючи на зміну історичних типів української культури, виділяють[195] три головних періоди у розвитку філософії.

Перший відноситься до часів Київської Русі. Його часові межі - XI ст., починаючи з твору митрополита Іларіона “Слово про закон та благодать”, і до середини XIV (втрата незалежності Галицько-Волинського князівства, безпосереднього спадкоємця культури Київської Русі), а інколи вказують навіть і до XV ст., коли було скасоване Київське удільне князівство. Культуру цього періоду характеризують як греко-слов’янську (християнську). Для філософії цього часу притаманна увага до проблеми “людина - Бог”, її розпад на теми сутності, призначення людини, підстав її існування.

Другий період пов’язується з часом козаччини XVI-XVIII ст. У цей час розвивається масове книгодрукування, розгортається просвітницька діяльність братств, засновується Києво-Могилянський колегіум, що пізніше був перетворений на академію. Культуру цього періоду дослідники вважають бароковою. У філософському відношенні домінує акцент на проблемі “людина - Всесвіт”. Поряд із традиційною етичною проблематикою висуваються наперед питання діалектики, логіки, метафізики, натурфілософії, що зумовлено було вимогами викладацької практики в навчальних закладах. Ясно, що саме в цей період і формується в Україні професійна філософія.

Третій період охоплює XIX - першу третину XX ст., коли панує культура романтизму і філософія центрується відповідно навколо проблеми “людина - нація”. Тут помітною стає увага до мови, словесної творчості, просвітництва в цілому та до творення національної ідеї. Звернемось до більш детального розгляду вказаних періодів.

З прийняттям Руссю християнства за посередництвом Візантії й Болгарії проникають до нас античні та середньовічні філософські ідеї. У XI ст. почались активні переклади різноманітних релігійних та інших світоглядних творів на слов’янську мову. Особливо посилилась перекладницька діяльність за часів правління Ярослава Мудрого (1019-1054). У цей же час уперше з’явилось на українській землі слово “філософія”. Перше визначення філософії дається у “Пространному житіі Костянтина-Кирила філософа”: “Знание вещей божественных и человеческих, насколько может человек приблизиться к Богу, что учит человека делами своими быть по образу и подобию сотворившего его”[196]. У “Ізборнику Святослава” (1073 р.) мудрість визначається як “мудростьноє житіє”. У період Київської Русі були поширені збірки “Бджола”, “Шестиднів”, “Палея”, “Фізіологи”. Зокрема збірка “Бджола”, яку, за деякими даними, уклав у VII ст. Максим Сповідник, була перекладена з грецької мови наприкінці XI ст. Вона складалася з 71 розділу, що містили понад 2,5 тис. висловів. Це були цитати з Біблії, з творів християнських мислителів та античних філософів - Піфагор, Демокріт, Платон, Арістотель, Епікур та ін. Збірка мала широкий світоглядний діапазон, про що свідчать назви розділів: “Про мудрість”, “Про правду”, “Про любомудрість і вчення”, “Про красу”, “Про розуміння себе” тощо. У збірці переважали світські елементи, релігійні ж лише надавали їм певний окрас.

Переклади вводили нові філософські терміни у слов’янську мову. Йшлося зокрема про душу й тіло як про дві субстанції, людина ж вважалась чимось третім, а не просто додаванням однієї субстанції до іншої. У “Ізборнику” 1073 року дається уявлення про істотне (суттєве) і випадкове, рід і вид, кількість і якість. У “Ізборнику” 1076 р. є вже й статті слов’янського походження. Тексти філософського змісту мають місце в “Повісті временних літ” літописця Нестора (розділ “Промова філософа”), а також у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона. Іларіон вважав, що у світовій історії на шляху прогресу вирізняються дві епохи - епоха “Старого Заповіту”, тобто “Закону”, коли у відносинах між людьми панує рабство, сліпа покора, розмежування народів, оскільки Закон писаний тільки для обраного народу, і епоха “Нового Заповіту”, коли утверджується свобода, істина, рівність усіх народів, отже “Благодать”. У тексті відчувається переконання Іларіона, що залучення Русі до християнства і знаменує настання епохи Благодаті.

Із відомих у ті часи проповідників і філософів можна назвати митрополита Никифора (помер у 1121 р.), єпископа Кирила Туровського (1130-після 1182), митрополита Климента Смолятича (помер у 1154 р.).

Митрополит Никифор у “Посланні” Володимиру Мономаху, порушує проблему співвідношення душі й тіла, нематеріального й матеріального. Їх поєднує розум, він володар душі і “цар” почуттів. Душа людини, що на відміну від природної плоті створена “вздухновенною благодаттю”, управляє тілом, “наче князь державою”.

Ще у молоді роки, а саме у 1162 році Кирило був призначений єпископом у місті Турові. У філософії він приділяв особливу увагу питанням пізнання. Оскільки у положеннях віри міститься божественна таємниця, то слід при її пізнанні спиратися на розум. Розум виявляється в людині як результат розгляду речей за участю “людських уд (почуттів)” і здатен розвиватися за допомогою “книжкового навчання”, яке є “скарбницею вічного життя”. Пізнання за допомогою віри, почуттів і книжок - шлях удосконалення особи. Становлення особи - річ складна, воно пов’язане з боротьбою двох начал - добра і зла, за якими стоять Бог і диявол. Головним критерієм виховання особи Кирило вважає правдивість: “Егда начнет в правде пребывати человек, то приемлет старейшинство над ним божественная сила», тобто його бере під свій захист ангел. На моральне вдосконалення людини великий вплив має природа. З допомогою алегорій і поетичних метафор Кирило порівнює духовне відновлення людини з весняним просинанням довкілля. У “Поученні в новий тиждень після паски” він красу природи відносить не лише до сфери почуттів, а й до розуму, здатному осягнути божественну істину як красу духовну. Весна для нього - символ віри і доброчесності, зима - символ невіри та гріха.

Іпатіївський літопис повідомляє про Климента Смолятича таке: “І бисть книжник і філософ, якоже в Руськой землі не бяшеть”, а Никонівський літопис додає: “І много писанія написав предадє”. З літературного спадку цього мислителя збереглося лише “Посланіє пресвітеру Фомі”, у якому він відповідав своєму опонентові на звинувачення у марнославному прагненні вважати себе за філософа: “Говоришь мне: “Философию излагаешь”, - и это совсем несправедливо ты пишешь, будто оставив Священное писание, излагал я Гомера, и Аристотеля, и Платона, которые средь греческих столпов славнейшими были; если же и писал, то не тебе, а князю, да и то не часто”[197].

У “Посланні” Климент Смолятич викладає свої погляди стосовно двох шляхів пізнання: “богобачення”, доступне тільки святим (прості смертні пізнають істину Бога шляхом “розумного” тлумачення божественних заповідей) і дослідження світу речей, що є виявленням премудрості Бога, його створінням. “Размышляй, милый, - завершує Климент своє Послання, - размышлять надлежит и знать, как все существует, и управляется, и совершенствуется силой Божьей, ибо все, как сказано, что пожелал он, все создал на небесах, и на земле, и в море, во всех безднах, и прочее”[198].

Що стосується другого періоду, то він позначився втратою попереднього культурного орієнтиру (загибель Візантійської імперії у середині XV ст.) і включенням значної території України до складу Польщі, що спричинило експансію католицизму і водночас збільшило вплив західноєвропейської культури і філософії. Ідеї Ренесансу та Реформації засвоювались в Україні як безпосередньо, так і виїздами молоді на Захід на навчання. Особливо в цей час відбувався синтез ідей Платона і Арістотеля. Поширювався і неоплатонізм, чому сприяло давнє знайомство українського читача з творами Діонісія Ареопагіта та з ідеологією ісихазму[199]. Здійснюються переклади західних логічних творів, творів арабо-ідейських авторів. Яскравими представниками раннього етапу другого періоду були Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1594), який навчався у Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії, викладав там і певного часу був ректором університету у Болоньї; Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), котрий навчався у ряді західних університетів, а після 17 років перебування за кордоном повернувся на батьківщину і якого на Заході називали “Рутенський Демосфен” та “сучасний Цицерон”.

[195] Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – С. 15–24.

[196] Сказания о начале славянской письменности. – М.: Изд-во «Наука», 1981. – С. 73.

[197] Антология педагогической мысли Древней Руси и Русского государства XIV-XVII вв. – М.: Педагогика, 1985. – С. 171.

[198] Там само. – С. 173.

[199] Ісихастами (від грецького ἡσυχία - тиша, заспокоєність) називали прибічників містичного вчення візантійських монахів-пустельників XIV ст., які пропагували уявлення про існування вічного божественного світла, що з’явився під час преображення Христа і зримого ними як винагород за аскетичне життя.