«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З кінця XVI ст. і у першій половині XVII ст. в Україні з’явились письменники-полемісти, які присвятили свою творчість боротьбі за незалежність краю та за релігійну самостійність українського народу. Це такі, як Герасим і Мелетій Смотрицькі, Стефан Зизаній, Христофор Філарет. Однак найбільш яскравим їх представником був Іван Вишенський (1550-1620). Виступаючи активно проти католицизму й унії, він обґрунтовує цю позицію загальнофілософським тлумаченням проблеми Бога, світу і людини. Бог - надприродне, нематеріальне начало, вища воля й творча сила. Божественному світу протистоїть земний, де панує зло, сваволя, дух наживи, зрада й насильство. Серед усього земного світу найбільше зла зосереджено на його батьківщині, де людей зрадили їх поводирі. Людину Вишенський мислить внутрішньо суперечливою, бо складається вона з душі й тіла: “Дух воюет на тело, а тело на дух; тые друг другу противятся и борутся один з одним доти, аж которые з тых звытяжство над которым приимет: или тело над духом или дух над телом”[200]. Шлях до вдосконалення людини він вбачає у самоочищенні, зреченні земного й у прагненні до духовного злиття з богом.

Велике значення у цей час мала діяльність Василя- Костянтина Острозького (1527-1608), який заснував школи у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), у Луцьку та Острозі (1577-1580). Острозьку школу він намагався перетворити в академію. В цій школі викладалось богослов’я, філософія, логіка, різні мови та “вільні науки” (математика, риторика, астрономія тощо). Першим ректором школи був Г. Смотрицький. У цій школі навчався й І. Вишенський. Із заснуванням у 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі школа занепала й після 1640 р. перестала існувати. Відновлена тільки в роки сучасної незалежної України.

Видатною подією у культурному житті України стало створення у 1632 р. першого вузу - Київської братської школи. За ім’ям її фундатора, київського митрополита Петра Могили, була пізніше названа “Києво-Могилянським колегіумом”, який у 1701 р. було перетворено на Академію. Вона мала таку структуру: перші чотири курси - гуманітарна підготовка; один рік - поетика; риторика - один рік; філософія - два роки; теологія - чотири роки. До курсу філософських дисциплін надходили логіка, або розумова філософія, де вивчались загальні закони і форми мислення; фізика, або природнича філософія, предмет якої - матерія, форма, природа, мистецтво, космологія, психологія і методологія; метафізика. Професорами цього закладу були Йосиф Кононович-Горбацький (у 16391642 рр. читав учення Аристотеля, дотримувався номіналістичних позицій, заперечував томізм, а в курсі риторики 1636/37 р. проголошував: “Нічого немає на землі великого крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму”); Лазар Баранович (1620-1693) - був ректором колегіуму з 1650 по 1659 р., викладав філософію. У 1678 р. вийшла його книжка “Нова міра старої віри”, у якій він в цілому підкоряв філософію релігії, надавав особливого значення поняттю субстанції. Інокентій Гізель (16001683) читав у колегіумі в 1645-1647 рр. “повний курс філософії”. Професором і ректором Києво-Могилянської академії був також Теофан Прокопович (1677-1736).

У XVIII ст. відбулося повне закріпачення України. З середини цього ж століття Синод заборонив у Києво-Могилянській академії викладати курс філософії за Аристотелем і запропонував вести його за системою Лейбніца-Вольфа. І саме з цього часу Академія перетворилась у суто духовний навчальний заклад. У філософському відношенні найбільш яскравою особою XVIII ст. був Григорій Савович Сковорода, вчення якого буде розглянуто у наступному розділі.

Третій період, як було зазначено, охоплює XIX - першу третину XX ст. У філософському відношенні початок XIX ст. в Україні позначився відкриттям у Харкові у 1805 р. університету, який нині носить ім’я В. Н. Каразіна (1773-1842). Каразін В. Н., ініціатор заснування університету в Харкові, був один з видатних українських просвітників, прибічником дослідної науки з її практичним призначенням. Йому належить ідея створення Міністерства народної освіти Російської імперії, в роботі якого він приймав безпосередню участь до 1804 р. Найбільш значні особисті наукові досягнення В. Н. Каразіна стосуються метеорології.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Ризький (1760-1811). До приїзду в Україну він був професором Гірничої Академії у Санкт-Петербурзі. У 1807 р. став доктором філософії. Ще в 1790 р. видав книжку “Умослов’я, або Розумова філософія”, а в Харкові у 1808 р. створив “Вступ у коло словесності”, де розвиток мови пов’язував з розвитком суспільства і пізнанням. Займався перекладами з Дідро, Гольбаха, Монтеск’є, дотримуючись, як і всі просвітники, сенсуалізму.

Першим же професором філософії Харківського університету був Іван Єгорович (Йоган-Баптист) Шад (1758-1834), один з 28 німецьких доцентів і професорів, які запрошені були працювати у новому університеті. У Харкові Шад написав і видав дві праці - “Чиста й прикладна логіка” та “Природне право”, читав курси метафізики, історії філософії, логіки, психології, етики, природного права, сприяв поширенню німецької класичної філософії. Шад виступав проти різкого протиставлення Кантом теоретичного й практичного розуму, хоч і використовує встановлене Кантом розрізнення розсудку й розуму. Розсудок обмежується сферою досвіду й феноменів, фіксує протилежності, прагне поєднати їх тільки формально з допомогою загальних понять. Розум же має справу не з досвідом, а з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Розум виконує не тільки регулятивну функцію, як це стверджував Кант, а й здатен пізнати “речі самі по собі”. Поділ на теоретичний і практичний розум, вважав Шад, є умовним, бо розум - єдиний. Той же самий розум існує як у функції мислення, так і у функції бажання. У функції мислення розум робить реальне ідеальним (оскільки розуміє реальне), а у функції бажання перетворює ідеальне в реальне (реалізує його). У логіці Шад виступав проти кантівського протиставлення суб’єкта і об’єкта, стверджуючи, що дійсним принципом логіки є їх тотожність. Тому його логіка є разом з тим і онтологія, категорії логіки є й категоріями речового буття. У натурфілософії Шад проводив думку про розвиток у природі через дію протилежних сил: притягання й відштовхування (нежива природа), подразливість і сприйняття (жива природа), бажання й мислення (розумна природа, тобто людина). У роботі “Природне право” Шад розвиває ідею про державу як організм. Основою існування держави повинна бути природа людини, зокрема її розум. Він з’ясовує також відношення між правом і моральністю, намагаючись уникати розриву між ними. Антиномічність права й моралі має місце, коли ми застосовуємо тільки розсудок до встановлення відносин між ними. Однак розум здатен розв’язати антиномії. Основою для примирення закону, права й морального обов’язку є визнання єдності між абсолютною свободою і необхідністю. Людина, яка прагне виявити божественну природу у своєму житті, сама собі приписує цей закон абсолютної свободи і накладає на себе абсолютну необхідність виконувати його. Примирення свободи й необхідності і є основою примирення права й обов’язку. Шад виступав за свободу совісті та думки, за свободу університетського навчання, заперечував рабство, деспотію (включно з її революційною формою).

У 1816 р. у результаті різних інтриг Шада звільнили з посади, постановили знищити його твори і за 24 години вислати за межі Росії. Але за час роботи Шада в університеті і внаслідок цього в Харкові значно збагатилось філософське життя. Друкувались численні дисертації та інші праці філософського ґатунку (Г. Хлапонін, П. Ковалевський, А. Гевлич, С. Єсикорський - перший перекладач Фіхте, П. Любавський, А. Дудрович). До речі, наступником Шада на кафедрі філософії був його учень А. І. Дудрович (1782-1830). Учень Шада Н. Г. Білоус(ов) (1799-1854) був професором Ніжинського ліцею, і в нього особисто вчився М. В. Гоголь, який пізніше високо поціновував свого вчителя за отримані знання з історії філософії.

Професором Харківського університету (1819-1837) з класичної філософії був і ще один німець за походженням Й. Х. Кронеберг (1788-1838), прибічник шеллінгіанства. Він накреслив систему культури, у якій центральне місце займала філософія.

Ідеї позитивістської філософії на межі XIX-XX ст. пропагували випускники Харківського університету Л. І. Мечніков та М. М. Ковалевський. Закінчив цей університет і такий відомий прибічник позитивізму другого покоління як О. Малиновський (Богданов).

Розвиткові університетської філософії сприяло також відкриття у 1834 р. Київського університету. Серед його найбільш відомих професорів слід назвати О. О. Козлова (1831-1900), О. М. Гілярова (1855-1938), Г. І. Челпанова (1862-1936).

О. О. Козлов викладав філософію у Київському університеті з 1876 по 1886 рік. Головні його твори - “Своє слово”, “Філософські етюди”, “Філософія як наука”. Свою філософську систему називав “панпсихізмом” і будував, спираючись на ідеї монадології Лейбніца. Буття, вважав він, є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта і включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. Уся минула історія філософії свідчить про те, що у різні періоди увага зосереджувалась на тому чи іншому (але одному якомусь) компоненті. Для Парменіда це була субстанція, для Платона - зміст діяльності, для Фіхте - сама діяльність). Однак справжнє філософське знання повинно об’єднати всі три компоненти.

О. М. Гіляров посідав кафедру філософії у Київськім університеті з 1891 р. Філософію він вважав (у творі “Вступ до філософії”) не наукою, а особливою духовною діяльністю для створення цілісного світорозуміння з метою задовольнити всі духовні потреби людини. Впродовж всієї історії філософія прагнула примирити два начала: істини розуму та істини серця. Синтез цих начал Гіляров називає “естетичним станом” чи красою і такий синтез найбільше вдався Платону, тому слід відновлювати платонізм.

Г. І. Челпанов працював у Київськім університеті з 1891 по 1907 р., де видав цикл лекцій “Мозок і думка”. Спростовував панпсихізм. Фізичні й психічні явища розглядав як відмінні й незалежні, найбільше уваги зосереджував на проблемах гносеології.

Коли вже йдеться про університетську філософію, то слід особливо відзначити наукову та викладацьку діяльність у Львівському університеті П. Д. Лодія (1764-1829). Тут на філософському та богословському факультетах у 1787-1802 роках він був професором логіки, метафізики та моральної філософії, викладаючи свої курси українською мовою. З 1803 року Лодій працює у Санкт-Петербурзі в Педагогічному інституті, який планувалося перетворити на університет. Це сталося у 1818 році. Вже в університеті він з 1819 року протягом шести років обіймав посаду декана філософського факультету. У багатьох своїх творах Лодій виявляє себе як прихильник Канта, хоч у деяких питаннях виявляв певну самостійність. Так він не поділяв кантівське вчення про “речі самі по собі”. На його думку, філософія є засобом “просвіти розуму”, “просвіти серця”, вона спонукує волю до досягнення добра.

Третій період розвитку філософії в Україні не обмежувався лише академічним середовищем, у своєму непрофесійному бутті вона розвивалась у творчості діячів науки й культури і саме тут більш за все відповідає загальнокультурному рухові в напрямку “людина - нація”. Наведемо деякі приклади.

Діячі Кирило-Мефодіївського братства М. І. Костомаров (1817-1885), який закінчив Харківський університет у 1837 році, та П. О. Куліш (1819-1897), що навчався в Київському університеті та не зміг через нестатки закінчити його, присвятили багато зусиль філософському обґрунтуванню національної ідеї. Микола Костомаров у “Книгах буття українського народу” вказував, що історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як кінечний результат історії можливе тоді, коли всі народи будуть жити на основі рівності і свободи, а також за умови віри й любові до Бога. Серед інших слов’янських народів українцям накреслена роль у майбутньому: “Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехи, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу»[201].

Провідною ідеєю Пантелеймона Куліша теж була ідея України, яку він усвідомлював через принцип подвійності (внутрішнє і зовнішнє, поверхове й глибинне, минуле й сучасне): “Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не зна! Бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю.” Куліш теж пророкує воскресіння України: “Воскреснеш, нене, встанеш з домовини”, “Із мертвих встане Україна”.

На протиставленні суперечностей побудовані етичні, культурні та соціальні погляди Куліша. Це має, наприклад, вираження у опозиції “хутір - місто”. Прагнення до хутірського життя є прагненням до життя серця у природній простоті. Відстоюючи переваги “хутірної філософії”, Куліш звертається до городян з такими словами: “Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із Євангелія. Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю дякувати.” Через протиставлення села й міста розглядає Куліш співвідношення України і Європи. Європа - осередок, де процвітає культура міста, де панує егоїзм, а багатство протистоїть бідності.

У цілому кирило-мефодіївці, духовним натхненником яких був Т. Г. Шевченко, зробили великий внесок у розвиток національної самосвідомості, а це вплинуло на характер філософських пошуків протягом всього XIX століття.

Видатний український письменник, поет і мислитель І. Я. Франко (1856-1916) закінчив Львівський університет, отримав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Його багатий і різноманітний творчий доробок містить і твори філософського спрямування. До них відноситься й стаття 1903 року “Що таке поступ?”, у якій Франко викладає деякі свої філософсько-історичні погляди. В цілому він визнає прогрес людства, але відбувався той довгий час досить повільно і нерівномірно, чергуючись з хвилями підйому й занепаду. Очевидні цивілізаційні досягнення людства не йдуть поруч з вирівнюванням матеріального й соціального положення людей, супроводжуються численними людськими жертвами. Розглядаючи думки просвітників, ідеї дарвіністів, анархістів, комуністів, Франко критично їх оцінює, звертає увагу на слабкі стороні цих учень. Зокрема слабкість комуністичного й соціально- демократичного проекту Франко вбачає в небезпеці встановлення тотального контролю збоку держави над громадянами: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає Ті шкідливою, непотрібною... Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”[202].

Аналіз численних розробок стосовно сутності суспільного прогресу та моделей його вдосконалення та прискорення переконав Франка в марності спроб віднайти єдиний рецепт. Такого рецепту просто немає, а спроби нав’язати суспільству чиїсь фантазії під виглядом раціональної наукової думки можуть обернутися лихом. Прогрес просувається шляхом спроб та помилок і буде йти вперед за умови, що люди керуються бажанням залагоджувати будь яке лихо. “Як у цілій природі, - завершує Франко свої думки стосовно прогресу, - так і у розвою людства керму держать два могутні кондуктори ...то голод і любов. Голод - се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”[203].

10.2. Г. С. Сковорода, його життя і філософія

Народився він 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у сім’ї козака, а помер у неділю на світанні 9 листопада (29 жовтня) 1794 р. у селі Пан- Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району Харківської області), де й був похований і де нині є літературно-меморіальний музей його імені. До Києво-Могилянської академії батько віддав Сковороду восени 1734 р., де він навчався до 1741 р. Не закінчивши навчання, Сковорода на три роки попадає до Петербургу у складі придворної хорової капели. У 1744-1745 рр. продовжує навчання у Академії, однак наприкінці серпня 1745 р. виїхав з експедицією генерала Федора Вишневського до угорського міста Токай. Користуючись прихильністю генерала, протягом п’яти років Сковорода жив і навчався за кордоном: у Будапешті, Братиславі, Відні, Венеції, Флоренції, можливо і в Римі. У дослідників є підстави вважати, що він навчався в університеті м. Галле (Німеччина), слухаючи, зокрема, лекції Х. Вольфа.

Восени 1750 р. Сковорода прибув до Києва, а десь на рубежі 1750/51 р. почав у Переяславі викладати курс поетики у місцевому колегіумі. У жовтні 1751 р. повернувся знову до Академії і до 1753 р. навчався у класі теології, пройшовши 4-річний курс за два роки. Навесні 1753 р. він їде до села Каврай домашнім учителем сина поміщика С. Томари, а вже з 1759 року працює викладачем Харківського колегіуму. До 1766 р. викладав тут поетику, класичні мови, “правила благонравія”. Останній раз Сковорода спробував відновити викладацьку діяльність у Харківському колегіумі у сезон 1768/69 р., прочитавши курс лекцій з етики, і після цього аж до самої смерті, тобто протягом 25 років мандрував Слобідською Україною та писав свої твори.

У пам’яті сучасників, а надалі і в пам’яті усього народу, зберігся образ Сковороди як мислителя, у якого співпадали принципи вчення і принципи життя, якому був притаманний вільнолюбний дух, велика вченість. Філософські твори Г. С. Сковороди складають 14 діалогів, 5 трактатів, а також переклади. Філософське значення мають також вірші (збірка “Сад божественних пісень”), байки (збірка “Басни Харьковские”) та листи.

Центральною темою філософських пошуків Сковороди є обґрунтування цілісного етичного вчення, міркування про щастя людини. Метафізичною основою цього вчення є концепція “двох натур”. Все, що існує, має дві натури - видиму, доступну відчуттям, і невидиму, доступну тільки інтелектуальному спостереженню. Видима натура, або матерія, має найрізноманітніші прояви і властивості. Невидима натура - це основа видимої, вона її визначає і надає постійність. Ось як пише Сковорода про вказані натури у творі “Вступні двері до християнської добро- нравності” (1766, оновлена у 1780): “Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але прозирливого й утримуючого його розуму не видно.

Через це у стародавніх [людей] Бог звався розум всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інше.

А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. ...Що ж до видимої натури, то їй також не одне імя, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та інше”[204].

У своєму останньому творі “Потоп Зміїний” (1791) Сковорода вказує на античні коріння ідеї про дві натури: “Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи. Вони суть першородні нерукотворні світи, таємні мотузки, які тримають минущу тінь, або матерію”[205]. Форма, або ідея існує разом з матерією, проте у той же час відносно матерії є її першоосновою, визначає розвиток матерії. Положення про вічність матерії неодноразово підкреслюється Сковородою. Так у творі “Ікона Алківіадська” він пише:

[200] Цит. за: Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – С. 60.

[201] Костомаров М. І. Книги буття українського народу. – http://litopys.org.ua/rizne/kmt02.htm

[202] Будівничий української державності. Хрестоматія політологічних статей Івана Франка. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 460.

[203] Там само. – С. 465.

[204] Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – С. 141-142.

[205] Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – С. 145.