«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

3. Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей - 1054 г.). - К.: “Путь к истине”, 1991. - 614 с.

4. Честертон Г.К. Вечный человек. - М.: Политиздат, 1990. - 544 с.

5. Неретина С. Огурцов А. Пути к универсалиям. - СПб.: РХГА, 2006. - 1000 с.

6. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

6.1. Загальні риси духовного стану епохи Відродження

Епоха, що отримала назву Відродження, або Ренесансу, охоплює XIV-XVI ст. У історії культури це був час надзвичайного злету людського духу, що виявив себе у найрізноманітніших сферах діяльності. Ця епоха дуже багата на людей велетенської натури. Достатньо назвати такі імена як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, П’єтро Помпонацці, Лоренцо Валла, Джуліо Ваніні, Томмазо Кампанелла, Джордано Бруно, Томас Мор, Мішель Монтень, Ніколай Кузанський, Еразм Роттердамський та багато інших. За часів Відродження відбулася Реформація - визначна подія у релігійному житті Європи, відомої діячами якої були Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі, Томас Мюнцер.

Відродження - це загальний культурний рух, який охопив спочатку Італію у XIV ст., потім, до кінця XV ст., розповсюдився серед інших країн Західної Європи, а в XVI ст. поширився і на деякі країни Східної Європи (Чехія, Польща). Культура, що з’явилась, була міською культурою ранніх буржуазних суспільств, які народжувались у цей період. У центр такої культури поступово перемістилася людина, яка прагнула розірвати пута традиційного суспільства, придбати більшу самостійність, людина, що усвідомлювала значення своєї сили й талану. Така людина відчувала гордість за властиву їй позицію незалежності. І ця позиція докорінно відрізнялася від традиціоналізму середньовічної людини.

Для того, щоб у повній мірі відобразити таку нову людину, знадобилися значно всебічніші й глибші знання тієї спадщини, яку залишила античність. Зважимо при цьому на те, що середньовічний релігійно-християнський світогляд, який ще недавно панував, обмежувався лише придатною для себе частиною античної спадщини.

Духовна культура Відродження, і філософія зокрема, невід’ємна від гуманістичного руху. Саме слово humanitas (людяність) було запозичене у Ціцерона, який вважав, що поняття “людяність”, як найважливіший результат культури, що була вироблена у грецьких полісах, збереглось у Римі (Італія ж для діячів Відродження здавалась законною спадкоємницею античного Риму). Це слово частково вживалось і у патристиці, однак у часи схоластики, коли церква більше відповідала духові феодалізму, це слово було забуте. І гуманісти, для виправдання свого повороту до проблем людини, неодноразово апелювали до авторитету патристики.

Характерною рисою культури Відродження було гостре усвідомлення ролі такого фактору людського життя як час. Середньовіччя більше схилялось до категорії вічності. Рутинний склад життя, традиціоналізм, корпоративність не вимагали годинників. Проте в нових умовах час дедалі частіше почав сприйматись більш диференційовано, набував більш індивідуального значення. Зміна ставлення до часу була показником зростання особового начала в житті міст.

Іншою прикметою Відродження був сплеск попиту на розумову працю, що виявилось у зростанні кількості представників вільних професій (юристів, лікарів, вчителів). У середні віки людей, що не були пов’язані з цехами і різними іншими корпораціями, було дуже мало. У нову ж епоху вони стали окремою і досить численною верствою населення. Ця інтелігентція була вільною від церковних пут і жила за рахунок прибутків від своєї професійної діяльності, обслуговувала торгівельну буржуазію вільних приморських міст, взагалі багатих людей, які потребували юристів для захисту власних економічних інтересів, лікарів для себе й своєї родини в умовах зростання цінності земного життя, а також вчителів для навчання спадкоємців.

Культура Відродження, аби здійснитися як така, потребувала оцінки попередніх епох. Даючи визначення Середньовіччю як перерві в історії, діячі Відродження вивчають його, виявляють обмеженість у способах розуміння й використання античної класики. Ренесансна культура діяла у двох основних напрямках: філологічна реставрація античності та історична самосвідомість. Важливою рисою культури Відродження є орієнтація на мистецтво. Якщо Середньовіччя - епоха переважно релігійна, то Відродження - переважно епоха художньо-естетична. І якщо у центрі уваги античності була природно-космічна проблематика, у середні віки - Бог і проблема спасіння, то в епоху Відродження - людина, отже й філософія цього періоду є антропоцентричною.

Виділення філософії епохи Відродження у якості окремого етапу в історії філософії зумовлено специфічним характером поставлених нею проблем та способів їх вирішення, що визначило відмінність філософської думки цього періоду від Середньовіччя і Нового часу (починаючи з XVII ст.). Дехто з істориків філософії, зокрема Гегель, вважали, що Відродження є лише етапом розпаду середньовічної схоластики. Вочевидь це не так. Ренесансна філософія протилежна всій системі схоластичного знання і базується на зовсім інших засадах, хоч, мабуть, деякий зв’язок і зберігається.

Відродження класичної старовини, що дало назву епосі, визначило вирішальну роль античної філософської спадщини у формуванні філософських поглядів європейських мислителів XIV- XVI ст. Повернені до нового життя твори філософів Стародавньої Греції й Риму, дали поштовх розвитку філософської думки. Це було не тільки засвоєння спадщини, але і оригінальна переробка античної традиції. Традиції античності набували нового смислу, використовувались для вирішення нових проблем. Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну картину світу, схиляючись до заперечення божественного творення, до обожнення природи і людини, до ототожнення природи і Бога. Як уже йшлося, філософію Відродження характеризує чітко виражений антропоцентризм. Середні віки теж звертались до людини, але мали на увазі не людину саму по собі, а людину у її стосунках з Богом. Для гуманістичної ж філософії Відродження характерним є розгляд людини у її земному призначенні.

У розвитку філософської думки епохи Відродження виділяють (досить умовно) три періоди: 1) гуманістичний (від середини XIV до середини XV ст.); 2) неоплатонічний (від середини XV ст. до першої третини XVI ст.); 3) натурфілософський (друга половина XVI ст. - початок XVII ст.).

6.2. Італійський гуманізм і його філософські основи

Перший (гуманістичний) період зосереджується головним чином у Італії, де в свою чергу головним центром гуманістичного руху стала Флоренція. Саме тут народився і провів довгі роки активного політичного життя великий поет і мислитель Данте Аліг’єрі (1265-1321). Багато гуманістів епохи Відродження вбачили в його творах джерело свого натхнення. У таких творах як “Божественна комедія”, “Бенкет”, “Про монархію” він робив висновок, що в людині поєднується божественне й земне. Ці два начала не суперечать одне одному, а дають єдність. Подвійна (смертна й безсмертна) природа людини обумовлює й її подвійне призначення: досягнення блаженства у земному житті і вічного блаженства.

Однак першим свідомим гуманістом вважається Франческо Петрарка (1304-1704). Петрарка - один з кращих поетів Італії, великий пропагандист античної культури. Усе його життя було присвячене науковій і літературній роботі, а також пошукові і збиранню класичних античних текстів. Петрарка підійшов до словесності з розумінням її значення, з розумінням цінності, яку мало для людства виховання духу в постійному спілкуванні з великими вчителями минулого.

У одному з листів зі збірки “Про справи повсякденні” Петрарка показує як тісно пов’язані красномовність, тобто дисципліна слова і філософія, тобто виховання душі. Не може мати достойності мова, якщо її не має сам дух, - вважав він, - і навпаки - стан духу отримує у звернених до людей словах міру і сенс. Тому ми повинні намагатися бути корисними людям, з якими живемо; немає сумніву, що ми можемо значно допомогти їх душам нашими словами.

Петрарка виступав завзятим противником офіційної схоластичної філософії, і протиставляв її спрямованості вивчення людини, говорив про скромну філософію людей, про побудований ними град земний. Генезис гуманістичного світогляду Петрарки відбивається у його ранньому філософському творі “Моя таємниця”, де він виправдовує земні прагнення, шукає підтримки не тільки у Августина Аврелія, а ще більше у Цицерона, Сенеки, Вергілія. Петрарка прагне примирити християнство з античною філософською культурою, зокрема з філософією стоїків, постійно висуває на перший план моральну філософію, яка ближче до людини, аніж будь-яка інша філософія, особливо натурфілософія. До останньої він особливо ставився критично.

Продовжувачем традицій Петрарки у новому баченні людини був Колюччо Салютаті (1331-1406), який у своїх трактатах, а ще більше в листах, викладав свої досить тонкі роздуми про багатство людського духовного досвіду. На його думку, у людини - земне призначення, її обов’язок - будувати спільно град земний.

З інших італійських гуманістів слід назвати Леонардо Бруні (1370-1444), Поджо Браччоліні (1380-1459), котрий відкрив твір Лукреція Кара “Про природу речей”, Леона Альберті (1404-1472), Лоренцо Валлу (1407-1457). Валла був яскравим філологом, одним з кращих знавців латинської мови, відомий активною позицією проти схоластичної філософії. Проти неї він виступив з книгою “Перекопування (перегляд) усієї діалектики

разом з підвалинами загальної філософії”. Схоластичну логіку Валла відкидав за допомогою розробленого ним філологічного методу, звертаючи увагу на походження слів, історичну еволюцію їх смислу. Валла взагалі завжди шанував слово, вважав його могутнім знаряддям, яке може допомогти наукам здобути свою справжню цінність. Метод Валли - це історико-лінгвістичний аналіз і порівняльне мовознавство. Критикуючи логіку схоластів, він вважав, що софізми йдуть від незнання справжнього значення слів. Виконати завдання критики Валлі допомагає філологія, з допомогою якої він і аналізує логічну термінологію.

З’ясуємо тепер деякі загальні філософські підстави і риси італійського гуманізму. Перш за все слід сказати, що тут сам гуманізм виступає новою філософією і відвойовує у боротьбі зі схоластикою своє право бути філософією. Йдеться про глибокий переворот в усій системі філософського знання: по-новому бачиться характер філософування, джерела філософії, сам вигляд філософа, його місце в суспільстві. Самі гуманісти не були професійними філософами, ними залишались представники традицій середньовічної схоластики. Гуманізм народжується й розвивається за межами цієї традиції.

Загальною рисою світогляду перших гуманістів було наповнення змісту християнської віри античними морально- філософськими ідеями. Так вони вважали, що християнство - це не що інше як нове, більш повне викладення учення стародавніх людей про вище благо. Поряд з цим для них був характерним антиклерикалізм, який виявляв себе у різко критичному ставленні до деяких категорій служителів католицької церкви.

Іншою рисою гуманістів є вже згадуваний антропоцентризм їхньої філософії. Однак це був своєрідний антропоцентризм і може бути виражений словами “обожнення людини”, максимальне наближення людини на шляху творчої діяльності до Бога. Таке обожнення людини краще за все досягається через поетичну творчість. Тільки через поезію, вважали деякі гуманісти, можна пізнати Бога, і цього не можна зробити іншим шляхом. Ось чому твір Данте “Комедія” (так він його назвав сам) був переіменований, за ініціативою Дж. Боккаччо, у “Божественну комедію”.

У антропоцентризмі гуманістів значне місце займає поняття людської діяльності. Воно часто розглядається через співвідношення свободно! волі і фортуни (напр., у Салютаті, та й у Петрарки є трактат “Про засоби проти будь-якої фортуни”). На відміну від фатуму, що значило владу над людьми якоїсь неземної сили, фортуна значить “соціальну необхідність”, яка складається у суспільстві торгівлі й конкуренції. Так ось саме по відношенню до фортуни й виявляє себе з найбільшою силою свобода волі. Про це говорив, до речі, Н. Макіавеллі у творі “Державець”. Спираючись на поняття свободи волі, гуманісти всіляко підкреслювали життєву необхідність людської діяльності, у зв’язку з чим виступали проти споглядання у теорії пізнання схоластів.

Для антропоцентризму гуманістів характерною є також морально-етична спрямованість. Усі вони, починаючи з Петрарки, майже ніякої користі не бачили у природознавстві. Що стосується соціальної проблематики, то вони проголошували доброту людської природи, проводили ідею принципової рівності людей, визначали особу через власні заслуги завдяки особистій діяльності. Характерними для них були й нові жанри філософських творів. Це були не “суми”, а побудовані за правилами ораторського мистецтва промови, полемічні інвективи, листи.

6.3. Неоплатонічний період у філософії Відродження

Склалось так, що гуманізм до значної міри був орієнтованим на Платона. Це давало змогу критики Аристотеля, на якого спиралась середньовічна схоластика, особливо томізм. Платонізм Відродження подавав Платона у християнізованому вигляді, а у Флоренції навіть була у 1459 р. створена платонівська Академія, де Платон вважався “богом серед філософів”