Хлестаков (затримує її). Пробачте, пані: я це зробив од кохання, тільки од кохання.
Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку… (Силкується піти.)
Хлестаков (усе затримуючи її). Од кохання, тільки од кохання. Я так тільки, пожартував. Маріє Антонівно, не гнівайтеся! я ладен навколішках прохати у вас пробачення. (Падає навколішки.) Простіть же, простіть. Ви бачите, я навколішках.
Ява XIII
Ті ж і Ганна Андріївна.
Ганна Андріївна (побачивши Хлестакова навколішках). Ах, який пасаж!
Хлестаков (підводячись). А, чорт забери!
Ганна Андріївна (до доньки). Що це значить, люба моя? що це за витівки такі!
Марія Антонівна. Я, мамочко…
Ганна Андріївна. Іди геть звідси! чуєш, геть, геть! і не смій показуватися на очі.
Марія Антонівна виходить, плачучи.
Пробачте, я, признаюсь, так вражена…
Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Падає навколішки.) Пані, ви бачите, я палаю з кохання.
Ганна Андріївна. Як, ви навколішках! Ах, устаньте, встаньте! тут підлога така брудна.
Хлестаков. Ні, навколішках, і тільки навколішках! Я хочу знати, що мене чекає, життя чи смерть.
Ганна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Коли не помиляюся, ви робите декларацію щодо моєї дочки.
Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волосинці. Якщо ви не признаєте палкого кохання мого, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прошу руки вашої.
Ганна Андріївна. Але дозвольте сказати: я до деякої міри… я заміжня.
Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці, і Карамзін сказав: «Закони засуджують»[49]. Ми підем в холодок струмків. Руку вашу, руку прошу.
Ява XIV
Ті ж і Марія Антонівна, раптом вбігає.
Марія Антонівна. Мамочко, таточко сказав, щоб ви… (Побачивши Хлестакова навколішках, скрикує.) Ах, який пасаж!
Ганна Андріївна. Ну, що ти? чого? за чим? Що за легковажність така! Раптом ускочила, як очманіла кішка. Ну, що тут такого дивного? Ну, що тобі привиділось? Справді, ніби дитина яка трирічна. Аж ніяк, ну, ніяк не схоже, щоб їй було вісімнадцять років. Я не знаю, коли вже ти порозумнішаєш, коли поводитимеш себе, як належить вихованій дівиці, коли ти вже знатимеш, що таке хороші правила і солідність у поводженні.
Марія Антонівна (крізь сльози). Я, їй-право, мамочко, не знала.
Ганна Андріївна. У тебе завжди якийсь вітер розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Що ти їх наслідуєш? не треба тобі наслідувати їх. Тобі є інші приклади: перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.
Хлестаков (хапаючи за руку доньку). Ганно Андріївно, не суперечте нашому щастю, благословіть вічну любов!
Ганна Андріївна (вражена). Так ви в неї?..
Хлестаков. Рішайте: життя чи смерть?
Ганна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну, от бачиш: через тебе, таке дрантя, гість зволив стояти навколішках; а ти вскочила, як божевільна. Ну, от, справді, варто, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.
[49] * …Карамзін сказав: «Закони засуджують». — Початкові рядки вірша М.М. Карамзіна (1776‒1826) у повісті «Острів Борнгольм»: «Закони засуджують предмет моєї любові…». Вірш став популярним романсом.