Унтер-офіцерша. Унтер-офіцерська жона Іванова.
Слюсарша. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій…
Хлестаков. Стривай, говори спершу одна. Що тобі треба?
Слюсарша. Милості прошу: на городничого чолом б’ю. Пошли, Боже, на нього всіляке лихо! щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ніколи нічого путнього не було!
Хлестаков. А що таке?
Слюсарша. Та чоловіка мого забрив у солдати, а черга не наша була, шахрай отакий! та й по закону не можна: він жонатий.
Хлестаков. А як він це міг зробити?
Слюсарша. Зробив шахрай, зробив, — побий його Бог на тім і на цім світі! щоб йому, як він має тітку, то щоб і тітці всіляка капость, а як у нього батько живий, то щоб і він, каналія, здох або захлинувся навіки, злодюга такий! Треба було забрати кравцевого сина, він же й п’яничка був, та батьки великого хабара дали, тоді він присікався до сина купчихи Пантелєєвої, а Пантелєєва підіслала до дружини три сувої полотна, так він тоді до мене. «Нащо, — каже, — тобі чоловік? він уже тобі не годиться». То я вже знаю, годиться чи не годиться, це моя справа, злодюго такий! «Він, — каже, — злодій; хоч він іще й не крав, та однаково, — каже, — він украде, його й без того наступного року візьмуть у рекрути». А мені як без чоловіка, шахраю отакий! я слаба людина, падлюко ти такий! Щоб усій рідні твоїй світа Божого не бачити! А коли є теща, то щоб і тещі…
Хлестаков. Добре, добре. Ну, а ти? (Виряджає бабусю.)
Слюсарша (виходячи). Не забудь, батеньку наш! будь милостивий!
Унтер-офіцерша. На городничого, батеньку, прийшла…
Хлестаков. А в чому річ? говори коротенько.
Унтер-офіцерша. Відшмагав, батеньку.
Хлестаков. Як?
Унтер-офіцерша. Помилково, батьку мій. Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопила мене. Та так одрапортували: два дні сидіти не могла.
Хлестаков. Так що ж тепер робити?
Унтер-офіцерша. Та робити, звісно, нема чого. А за помилку звели йому заплатити штрафт. Мені від свого щастя нема чого відмовлятися, а гроші б мені тепер дуже знадобились.
Хлестаков. Добре, добре. Ідіть, ідіть! Я звелю.
У вікно просовуються руки з просьбами.
Та хто там іще? (Підходить до вікна.) Не хочу, не хочу! не треба, не треба! (Відходячи.) Набридли, до біса! не пускай, Йосипе!
Йосип (кричить у вікно). Ідіть собі! не час, завтра приходьте!
Двері відчиняються і показується якась постать у фризовій шинелі з неголеною бородою, опухлою губою і перев’язаною щокою; за нею видно ще кілька інших.
Йосип. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається першому руками в живіт і виштовхується разом із ним у прихожу, причинивши за собою двері.)
Ява XII
Хлестаков і Марія Антонівна.
Марія Антонівна. Ах!
Хлестаков. Чого ви так перелякалися, пані?
Марія Антонівна. Ні, я не перелякалась.
Хлестаков (кокетує). Даруйте, пані, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка… Насмілююсь запитати вас: куди ви мали намір іти?