Купці. Чолом б’ємо вашій милості.
Хлестаков. А чого ви хочете?
Купці. Не погуби, папочку! кривди терпимо ні за що!
Хлестаков. Від кого?
Один із купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що й описати не можна. Постоями зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду та й каже: «Ах ти, татарин!» їй-богу! Якби, тобто, непошана до нього якась; а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукню там дружині чи доньці, — хіба ж ми проти. Так ні, йому всього цього мало, їй-же богу! Прийде в крамницю і все, що під руку потрапить, тягне. Сукна побачить сувій, зразу: «Е, любий, це добреньке сукенце: а відправ-но його до мене». Ну й несеш, а в сувої ото аршин з п’ятдесят!
Хлестаков. Невже? Ох, який же він шахрай!
Купці. Їй-богу! ніхто й не пригадає такого городничого! Геть усе й ховаєш у крамниці, як його побачиш. Та хоча б щось путнє вже брав, всіляке дрантя тягне: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього понаносиш, чого тільки душа бажає. Ні, йому ще давай: каже, що й на Онуфрія він іменинник. Що вдієш? несеш і на Онуфрія.
Хлестаков. Та це ж просто розбишака!
Купці. Їй-богу! А спробуй суперечити, приведе до тебе в дім цілий полк на постій. А коли що, замкне двері: «Я тобі, — каже, — не буду, — каже, — завдавати тілесної кари й не катуватиму — це, — каже, — законом заборонено, а от ти в мене, любий мій, оселедчика попоїж!»
Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це, просто, в Сибір!
Купці. Та вже куди милість твоя не запроторить його, все буде добре, аби тільки тобто від нас подалі. Не погордуй, батьку наш, хлібом і сіллю. Кланяємося тобі цукорком та кошиком вина.
Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я зовсім не беру ніяких хабарів. От якби ви, приміром, позичили мені карбованців триста, — ну то зовсім інша річ: у борг я можу взяти.
Купці. З радістю, батьку наш! (Виймають гроші.) Та що триста! візьми вже краще п’ятсот, допоможи тільки.
Хлестаков. Будь ласка: в борг — я ні слова, я візьму.
Купці (подають йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносика разом візьміть.
Хлестаков. Ну, і підносика можна.
Купці (вклоняючись). Та вже візьміть заразом і цукорку.
Хлестаков. Е ні: я хабарів ніяких…
Йосип. Ваше високоблагородіє! а чому ви не берете? Візьміть! в дорозі все знадобиться. Давайте сюди голови і кошичок! Давай усе! Все знадобиться. Що там? мотузочок? давай і мотузочок! і мотузочок у дорозі знадобиться: візок поламається або щось інше, підв’язати можна.
Купці. То вже будьте такі ласкаві, ваше сіятельство. Коли вже ви тобто не допоможете в нашому проханні, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч у зашморг лізь.
Хлестаков. Неодмінно, неодмінно. Я постараюся.
Купці виходять. Чути голос жінки: «Ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся так боляче!»
Хлестаков. Хто там? (Підходить до вікна.) А тобі що, матінко?
Голоси двох жінок. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, паночку, вислухати.
Хлестаков (у вікно). Пропустіть її.
Ява XI
Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.
Слюсарша (кланяючись у ноги). Милості прошу…
Унтер-офіцерша. Милості прошу…
Хлестаков. Та що ви за жінки?