Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла. Хлестаков. А чому, приміром, ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я гадала, чи не тут мамочка…
Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, чому ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.
Хлестаков (кокетує). А ваші очі кращі, ніж усякі важливі справи… Ви ніяк не можете мені перешкодити; ніяким чином не можете; і, навпаки, ви можете ощасливити.
Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.
Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи дозволите мати щастя запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стілець, а трон.
Марія Антонівна. Справді, я не знаю… мені так треба було йти. (Сіла.)
Хлестаков. Яка у вас прекрасна хусточка!
Марія Антонівна. Ви насмішники, аби тільки поглузувати з провінціалів.
Хлестаков. Як би я бажав, пані, бути вашою хусточкою, щоб обнімати вашу лілейну шийку.
Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите: якась хусточка… Сьогодні предивна погода.
Хлестаков. А ваші устоньки, пані, кращі за всяку погоду.
Марія Антонівна. Ви все таке якесь говорите… Я б вас попрохала, щоб ви мені написали краще на пам’ять якісь віршики до альбома. Ви, мабуть, їх багато знаєте.
Хлестаков. Для вас, пані, все, що бажаєте. Вимагайте: які вам вірші?
Марія Антонівна. Якісь такі — хороші, нові.
Хлестаков. Та що там вірші! я їх знаю силу.
Марія Антонівна. Ну, а скажіть, які ж ви мені напишете?
Хлестаков. А навіщо говорити? я й без того їх знаю.
Марія Антонівна. Я дуже люблю їх…
Хлестаков. Та в мене їх багато всяких. Ну, хай так, я вам оці: «О, ти, що в горі надаремне на Бога нарікаєш так!..»[48] Ну та й інші… не можу якраз пригадати; але все це нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду… (Присуває стільця.)
Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання… я ніколи й не знала, що за кохання… (Одсовує стільця.)
Хлестаков. Чого ж ви одсовуєте свій стілець? Нам краще буде сидіти близенько одне до одного.
Марія Антонівна (одсовуючись). А для чого близько? однаково й далеко.
Хлестаков (присовуючись). А для чого далеко? однаково й близько.
Марія Антонівна (одсовуючись). А навіщо ж це?
Хлестаков (присовуючись). Та це ж вам тільки так здається, що близько, а ви уявіть собі, що далеко. Як би я був щасливий, пані, коли б міг стиснути вас у своїх обіймах.
Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, ніби полетіло? Сорока чи якась інша птиця?
Хлестаков (цілує її в плече і дивиться у вікно). То сорока.
Марія Антонівна (встає розгнівана). Ні, це вже занадто… Яке нахабство!..
[48] * «О, ти, що в горі надаремне на Бога нарікаєш так!..» — початкові рядки «Оди, вибраної з Іова» М.В. Ломоносова (1711‒1765).