Бобчинський. Таких грошей, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
Добчинський. При мені нема, бо гроші мої, як ви зволите знати, покладено до приказу громадської опіки[45].
Хлестаков. Так, ну якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? у мене тільки сорок асигнаціями.
Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.
Бобчинський. Та ви пошукайте як слід, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то вони, мабуть, у ту дірку ото як-небудь запали.
Добчинський. Ні, їй-богу, і в дірці немає.
Хлестаков. Ну, нічого. Я ж тільки так. Гаразд, хай буде шістдесят п’ять карбованців. Нічого. (Бере гроші.)
Добчинський.Я насмілюся попрохати вас про одну дуже делікатну справу.
Хлестаков. А що таке?
Добчинський. Справа дуже делікатної суті: старший син мій, бачите, народився в мене ще до шлюбу.
Хлестаков. Хіба?
Добчинський. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я потім затвердив законними узами одруження. Так я хочу, бачите, щоб він тепер уже був зовсім тобто законним моїм сином і прозивався б так, як і я: Добчинський.
Хлестаков. Добре, хай прозивається! Це можна.
Добчинський. Я б вас і не турбував, та шкода — здібний хлопчина… великі надії подає: напам’ять вірші різні розповість, а як трапиться десь ножик, зразу ж маленьку дрожку зробить так майстерно, як фокусник. Ось і Петро Іванович знає.
Бобчинський. Так, великі здібності має.
Хлестаков. Гаразд, гаразд: я про це постараюсь, я говоритиму… я сподіваюсь, що все це буде зроблено, так, так. (Звертаючись до Бобчинського.) Чи не маєте й ви чогось мені сказати?
Бобчинський. Як же, маю дуже уклінне прохання.
Хлестаков. А що, про що?
Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе от у такому місті Петро Іванович Бобчинський. Так і скажіть: живе Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Дуже добре.
Бобчинський. А коли ото й государю доведеться, то скажіть і государю, що от, мовляв, ваша імператорська величність, у такім-от місті живе Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Дуже добре.
Добчинський. Пробачте, що так утруднили вас своєю присутністю.
Бобчинський. Пробачте, що так утруднили вас своєю присутністю.
Хлестаков. Нічого, нічого. Мені дуже приємно. (Випроваджує їх.)
Ява VIII
Хлестаков (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, однак, що вони вважають мене за державну особу. Мабуть, я вчора напустив їм туману. Ох, і дурні ж! напишу я про все в Петербург, до Тряпічкіна. Він пописує статейки, хай-но він їх проперчить гарненько. Ей, Йосипе, дай мені паперу й чорнила!
Йосип визирнув із дверей, промовивши: «Зараз».
А вже Тряпічкіну, справді, як хтось потрапить на зубок — бережись: батька рідного для слівця не пошкодує, і грошенята теж любить. А проте ці чиновники — непогані люди: прекрасна це в них риса, що вони дали мені в борг. Передивлюсь навмисне, скільки у мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот, — і який засмальцьований папірець! — вісімсот, дев’ятсот… Ого! через тисячу перевалило. Ану тепер, капітане, ану попадися ти мені тепер! Подивимось, хто кого!
[45] * Приказ громадської опіки — установа у справах благодійності, що займалася також ощадно-позиковими операціями.