Хлестаков. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре пригостили сніданком.
Артем Пилипович. Радий старатися на службу вітчизні!
Хлестаков. Я, признаюсь, це моя слабість: люблю добре попоїсти. Скажіть, будь ласка, мені здається, нібито вчора ви були трохи нижчий за зріст, чи не правда?
Артем Пилипович. Дуже можливо. (Помовчавши.) Можу сказати, що не шкодую нічого і щиро виконую службу. (Присовується ближче разом зі стільцем і тихенько говорить.) От тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить: всі справи дуже запущені, посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисне дізнатися. Суддя, що оце передо мною був у вас, теж тільки зайців полює, в присутствених місцях собак держить, і поведінки, коли вже признатися перед вами, — а я мушу це зробити на користь вітчизни, хоч він мені родич і приятель, — поведінки негідної. Тут є один поміщик Добчинський, що його ви зволили бачити, і як тільки цей Добчинський кудись із дому вийде, то він уже й сидить біля його жінки, я заприсягнутись можу… І навмисне подивіться на дітей: ну хоч би тобі одно з них на Добчинського скидалося, усі, навіть дівчинка маленька, викапаний суддя.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка! а я аж ніяк цього не думав.
Артем Пилипович.А візьміть смотрителя тутешнього училища… Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду. Він гірший за якобінця[44], і такі прищеплює юнацтву неблагонадійні погляди, що й висловити страшно. Може, накажете, я все це викладу на папері?
Хлестаков. Добре, хоч і на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю знічев’я іноді почитати щось таке потішне… Як ваше прізвище? я все забуваю.
Артем Пилипович. Земляніка.
Хлестаков. А, так! Земляніка. І що ж, скажіть, будь ласка, і дітки у вас є?
Артем Пилипович. Аякже. П’ятеро; двоє вже дорослі.
Хлестаков. Дивись: дорослі! а як вони… як вони того?..
Артем Пилипович. Тобто, чи не зволите ви питати, як їх звати?
Хлестаков. От-от, як їх звати?
Артем Пилипович. Миколай, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Хлестаков. Це добре.
Артем Пилипович. Не смію турбувати своєю присутністю, одбирати час, визначений на священні обов’язки… (Кланяється з тим, щоб піти.)
Хлестаков (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим разом теж… Я це дуже люблю. (Вертається й, одчинивши двері, кричить йому вслід.) Ей, ви! як вас? я все забуваю, як вас на ім’я й по батькові.
Артем Пилипович. Артем Пилипович.
Хлестаков. Чи не будете такі ласкаві, Артеме Пилиповичу, зі мною дивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи немає у вас грошей в борг — карбованців чотириста?
Артем Пилипович. Є.
Хлестаков. Дивіться, як до речі. Сердечно вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Бобчинський. Маю честь рекомендуватися: житель тутешнього міста Петро Іванів син Бобчинський.
Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Хлестаков. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали; ну, як ваш ніс?
Бобчинський. Слава Богу! не звольте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Хлестаков. Чудесно, що присох. Я радий… (Враз і уривчасто.) Грошей у вас нема?
Бобчинський. Грошей? як грошей?
Хлестаков. В борг карбованців тисячу.
[44] * Якобінець — вільнодумець, так називали себе революціонери Великої французької революції кінця XVIII ст., члени Якобінського клубу — політичної організації часів революції.