Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті, настав день, коли «Запізнілого» було скінчено. До Мартіна прийшов агент з прокатного пункту і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує на машинці останні сторінки. Мартін вистукав великими літерами «Кінець», і відчув, що це справді кінець. З почуттям глибокої полегкості дивився він, як агент виносить машинку. Потім підійшов і простягся на ліжку. Він мало не вмлівав з голоду.

Уже тридцять шість годин не бачив він їжі, але й не думав про неї. Він лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і поволі свідомість його застилав туман. Напів при пам’яті почав він згадувати вголос вірш якогось невідомого поета, що часто читав йому Брісенден. Марія, прислухавшись крізь двері до його монотонного бурмотіння, занепокоїлась. Самі слова нічого для неї не означали, але її стурбувало, що Мартін сам з собою говорить. Слова «завмер мій спів» становили лейтмотив вірша.

Тут Марія не витримала. Вона кинулась до пічки, насипала повну миску супу, поклала туди добрячу пайку м’яса та городини, скільки здолала виловити з дна горщика, і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію поміж ковтками, що він зовсім не марив і що в нього немає гарячки.

Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, край ліжка і байдуже дивився перед собою тьмяними, невидющими очима. Аж раптом він помітив на столі нерозрізаний номер журналу, що принесли з ранішньою поштою, і в його скаламучений мозок пробився промінь світла. «Це «Парфенон», — подумав він, — серпневий номер, і там мусить бути «Ефемерида». Якби-то Брісенден був живий!»

Він почав гортати журнал і нараз зупинився. «Ефемериду» було надруковано з крикливою заставкою і химерними віньєтками в стилі Бердслі[55] По один бік заставки містився портрет Брісендена, а по другий — сера Джона Веллю, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Веллю зауважив, ніби в Америці немає жодного поета, і що друкування «Ефемериди» є наче відповіддю йому: «І що ви на це скажете, сер Джоне Веллю?» Картрайта Брюса названо було найвидатнішим критиком у Сполучених Штатах і зацитовано його слова про «Ефемериду», що це найкраща поема, будь-коли написана в Америці. Кінчалася передмова так:

«Ми ще остаточно не оцінили всієї величі «Ефемериди» і, можливо, ніколи не зможемо як слід її оцінити. Але, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його слів та зворотів і дивуємося, звідки містер Брісенден узяв їх і як зумів так майстерно сполучити».

Далі йшла сама поема.

— Добре, що ти помер, бідний Брісе, — прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.

Усе це було вульгарно й дешево аж до нудоти; але Мартін помітив, що навіть і огида його не дуже гостра. Він хотів би на гнів спромогтися, але не ставало енергії. Занадто він увесь занімів. Кров його застигла в жилах і не могла вже більше клекотіти з обурення. Та й чого було, власне, обурюватися? Все це було цілком у дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Брісенден.

— Бідний Бріс! — промовив Мартін. — Ніколи б він мені цього не простив!

Зусиллям волі він змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір до машинки, перебрав його вміст і витяг звідти одинадцять поезій свого друга. Не поспішаючи, він розірвав їх уздовж і впоперек і кинув у кошик. Потім знов сів край ліжка і порожньо втупився у простір.

Він і сам не знав, скільки просидів так, тільки раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Дуже дивно це було. Смуга поволі виразнішала, і, придивившись до неї, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану омивають кораловий риф. Потім на смужці прибою він побачив маленького човника, на кормі його молодого бронзового бога, оперезаного пурпуровою тканиною на стегнах, і він занурював у воду блискучі весла. Мартін упізнав його. Це був Моті, молодший син ватага Таті, і діялось це на Таїті. Тепер він знав, що за імлистим рифом простяглась чудовна країна Папара, де коло гирла річки стоїть очеретяна ватагова хатина.

День пригасав, і Моті повертається додому з рибної ловлі. Він жде великої хвилі, щоб на її гребені перескочити через риф. І раптом Мартін побачив самого себе, він теж сидить у човні, як у ті далекі дні, і чекає знаку від Моті, щоб шалено натиснути на весла, коли насуне турку сова стіна. І от він уже не глядач, а весляр, — Моті згукнув, і обидва щосили налягли на весла і помчали на крутій гриві летючого туркусу. З-під прови човна вода порскала, наче фонтаном, у повітрі було повно розпорошених бризок, чувся шерхіт, гуркіт, довголунний рик, і враз човен опинився на спокійній поверхні лагуни. Моті сміється, струшує солону воду з очей, і вони разом гребуть до коралового берега, де серед кокосових пальм виблискує в призахідному сонці золотом хатина Таті…

Видіння розтануло, і перед очима Мартіна знову постав увесь безлад його нужденної оселі. Даремно намагався він перенестися ще раз на Таїті. Він знав, що там, серед дерев, лунають співи і в місячному сяйві танцюють дівчата, але побачити їх не міг. Бачив лише завалений паперами стіл, порожнє місце, де раніше стояла машинка, і давно не мите вікно. Він застогнав, заплющив очі й поринув у важкий сон.

Усю ніч він спав важким сном, аж поки розбудив його листоноша. Бувши стомлений і млявий, пошту Мартін переглядав без будь-якого зацікавлення. В листі від одного «піратського журналу» був чек на двадцять два долари. Півтора року домагався він виплати цього гонорару, а тепер лише відзначив байдуже його суму, та й годі. Ніякого хвилювання він не відчув. Колись кожен чек віщував йому велике майбутнє, а тепер це був тільки чек на двадцять два долари, за які можна купити чогось поїсти.

Другий чек — на десять доларів — він одержав від одного нью-йоркського тижневика за гумористичний віршик, прийнятий кілька місяців тому. Мартін спокійно обмірковував одну думку. Він не знав, що робитиме далі, та й не дуже поспішав щось робити. Але ж він мусив якось жити. Крім того, в нього багато боргів. То чи не понаклеювати йому марок на купу рукописів, що лежать під столом, та не пустити їх знов у мандри? Може, дещо буде прийняте і це дасть йому змогу якось перебитися Він вирішив ризикнути ще раз і, розмінявши в оклендському банку свої чеки, купив марок на цілих десять доларів. Про те, щоб іти в свою задушну кімнатчину й готувати собі їсти, гидко було й думати. Уперше він махнув рукою на свої борги. Нін знав, що сам міг би приготувати собі непоганий сніданок за п'ятнадцять-двадцять центів. Але замість цього пішов до кав’ярні «Форум» і замовив сніданок на два долари. Двадцять п’ять центів він дав офіціантові і за п’ятдесят купив пачку єгипетських сигарет. Відтоді, як Рут попросила його кинути курити, він ще ні разу не спокусився. Але тепер у нього не було причин у цьому собі відмовити, та й курити дуже-таки хотілося. А гроші — нащо вони? Звісно, за п’ять центів можна було б купити пачку дешевого тютюну та паперу на добрих сорок закруток, але навіщо це? Гроші вже не мали для нього ніякого значення. Хіба що за них одразу можна було щось купити. Він плив без керма і без вітрил, і ні до якого порту не прямував. Здатись на волю хвиль — найменше вимагало зусилля, а саме ж будь-який його прояв завдавав болю.

Дні минали, і щоночі Мартін спав тепер по вісім годин. Хоч, сподіваючись на дальші чеки, він харчувався в японських ресторанах, де можна було поїсти за десять центів, усе ж його виснажене тіло трохи виповніло і щоки закруглилися. Він уже не знесилював себе коротким сном чи надміром праці та науки. Він нічого не писав, а книжок і не розгортав навіть. Багато гуляв, блукав за містом серед горбів і довгі години висиджував у затишному парку. В нього не було ні друзів, ні знайомих, та він їх і не шукав. Взагалі він не відчував ні до чого охоти. Він чекав, сам не знаючи звідки, якогось зрушення в завмерлому своєму житті. А тим часом воно ледве посувалося, безцільне, марне й порожнє.

Якось він подався до Сан-Франціско завітати до «справжніх людей». Але в останню хвилину, уже перед дверима на сходи, Мартін круто повернув назад і швидко подався через розкишіле гетто. На саму думку, що йому доведеться слухати філософські суперечки, він так сахнувся, що поспішив потайки дати дьору, боячись, щоб не спіткати кого із «справжніх людей», хто б упізнав його.

Іноді він переглядав часописи й газети, щоб подивитися, як вони перетирають на зубах «Ефемериду». Поема таки наробила шелесту. Але якого! Всі читали її і всі сперечалися, поезія це чи ні, У місцевій пресі щодня з’являлися на цю тему критичні студії, жартівливі редакційні відгуки й серйозні листи читачів. Елен Делла Дельмар, проголошена під грім фанфар та барабанів найбільшою поетесою Сполучених Штатів, відмовила Брісенденові місця поряд з собою на Пегасі і засипала публіку довжелезними листами, доводячи, що він не поет.

У наступному номері «Парфенону» редакція сама себе плескала по плечі, що наробила такого шелесту, глузувала з сера Джона Веллю і по-крамарському безпардонно використовувала смерть Брісендена задля реклами. А одна газета з півмільйонним, як вона сама твердила, тиражем умістила оригінальний вірш-експромт Елен Делла Дельмар, де та висміювала Брісендена. Крім того, славна поетеса ще написала пародію на його поему.

Мартін не раз радів, що Брісенден не дожив до цієї пори. Він так ненавидів юрбу, а тут усю велич його душі було кинуто їй на поталу. Газети й журнали щодня розтинали Красу. Кожен нікчема в країні пхався до друку, аби об’явити громаді мізерію свого «я», винесеного на поверхню хвилею Брісенденової величі. Якась газета повідомляла: «Ми одержали листа від одного добродія, котрий пише, що кілька років тому він написав таку саму поему, а то навіть кращу». Якась інша газета, до жаху серйозно дорікаючи Елен Делла Дельмар за її пародію, заявляла: «Безперечно, міс Дельмар писала цю пародію в жартівливому настрої, не все враховуючи ту повагу, з якою один великий поет повинен ставитися до іншого, можливо, ще більшого. Проте чи заздрить міс Дельмар авторові «Ефемериди», чи ні, але, як і тисячі інших читачів, вона зачарована цим твором, і, можливо, настане день, коли вона спробує написати щось аналогічне».

Священики почали в своїх проповідях виступати проти «Ефемериди», а одного, котрий занадто ревно боронив багато її положень, відлучено від церкви за єресь. Велику поему використовувано для розваги публіки. Гумористи й карикатуристи вхопилися за неї з дикою радістю, а в хроніці світських тижневиків з’явилися анекдоти такого типу, як от про Чарлі Френшема, який довірчо сказав Арчі Дженінгсові, що п’ять рядків «Ефемериди» доводять людину до стану, при якому вона ладна побити каліку, а після десяти вона готова й утопитись.

Мартін не сміявся і не скреготів зубами з люті. Йому тільки було дуже сумно. Коли для нього зруйнувався весь гніт з коханням, як вінцем світу, то крах надій на публіку й пресу — то вже було пусте. Брісенден давно вже склав їм справедливу ціну, а в нього, Мартіна, пішло на це кілька важких марних років. Журнали справді були такі, як казав Брісенден, навіть гірші. Але всьому кінець, — утішав себе Мартін. Він хотів видобутись до зір, а потрапив у гниле багнисько.

Усе частіше ввижалося йому Таїті — чисте, лагідне Таїті. А то ще — низовини Паумоту або пагорби Маркізьких островів[56]. Незрідка він бачив самого себе на торговельній шхуні чи на маленькому катері, як на світанні з рифів коло Папіїті він вибирається в тривалу подорож уздовж перлових обмілин до Нукагіви й бухти Тайога, де, він знає, Тамарі на честь його заколе кабана, а розквітчані дочки Тамарі схоплять гостя за руки й під спів та сміх і його уквітчають. Південні моря кликали його, і Мартін знав, що рано чи пізно він на цей клич відгукнеться.

А поки що він плив за течією, відпочиваючи і поновлюючи сили після довгої мандрівки країною знань. Одержавши від «Парфенону» чек на триста п’ятдесят доларів, Мартін передав їх місцевому адвокатові, що мав повноваження від Брісенденової рідні, і зі свого боку лишив йому розписку в тому, що винен Брісенденові сто доларів.

Незабаром Мартін перестав відвідувати японські ресторани. Саме тоді, як він покинув поле бою, колесо фортуни повернулося. Але воно повернулося запізно. Без усякого хвилювання розкрив Мартін тоненького листа від редакції «Тисячоліття» і вийняв звідти чек на триста доларів — гонорар за «Пригоду». Усіх боргів разом з лихварськими відсотками в Мартіна було менше, як на сто доларів. І коли він розплатився з усіма кредиторами і віддав сто доларів, що завинив Брісенденові, в кишені у нього лишилася ще понад сотня доларів. Він замовив собі гарний костюм і почав харчуватися в найкращих кав’ярнях міста. Почував він ще у кімнатчині Марії, але його нове вбрання справило на довколишню дітлашню належне враження, і вони вже не кричали йому з дахів та з-поза парканів «волоцюга» й «лобур».

Його гавайське оповідання «Вікі-Вікі» купив «Ворренів місячник» за двісті п’ятдесят доларів. «Північний огляд» прийняв його статтю «Колиска краси», а «Мекінтошів часопис» — присвячений Мерієн вірш «Ворожка». У редакторів і рецензентів скінчилися літні вакації, і з рукописами вправлялися тепер швидко. Мартін ніяк не міг зрозуміти, з якої примхи все, так уперто браковане впродовж двох років, тепер негайно приймається. Адже ж його справжні твори ще ніде не друкувалися. За межами Окленда він був нікому не відомий, та й ті декотрі, хто Мартіна знав, уважали його за запеклого соціаліста. Тож нічим не можна було пояснити цього раптового успіху. Це був просто жарт фортуни.

Після того, як від «Ганьби сонця» відмовилися чимало журналів, Мартін послухався Брісенденової поради й почав пропонувати статтю видавництвам. Після кількох невдач її нарешті прийняло одне видавництво — «Сінглетрі, Дарнлі і спілка». Коли Мартін попросив авансу в рахунок гонорару, йому відповіли, що це в них не заведено, що такого роду видання рідко виплачуються і що його книжки навряд чи пощастить продати більше тисячі примірників. Мартін прикинув, скільки він заробить на такому тиражі. Якщо видавництво братиме по долару за книжку і авторові сплачуватиме п’ятнадцять відсотків, він одержить усього сто п’ятдесят доларів. І тут-таки вирішив, що в разі коли знов почне писати, то лише белетристику. «Пригода», вчетверо коротша за «Ганьбу сонця», принесла йому гонорар удвоє більший. Тобто оте колись прочитане газетне оголошення таки було правдиве. Першорядні журнали справді платили одразу ж після схвалення, і то добре платили. Навіть не по два центи за слово, а по чотири, як от «Тисячоліття». І купували вони саме гарні речі, бо ось же купили його твір. На цю останню думку обличчя Мартінові усміхнулося.

Він запропонував видавництву «Сінглетрі, Дарнлі і спілка», що відступиться своїх авторських прав на «Ганьбу сонця» за сто доларів наперед, але вони не хотіли ризикувати. А втім, він великої потреби в грошах не відчував, бо одержав гонорар ще за деякі оповідання. Він навіть відкрив рахунок у банку, де поклав кількасот доларів, не маючи боргів ані цента. «Запізнілий», забракований багатьма журналами, нарешті знайшов собі притулок у видавництві Мередіт-Лауел. Мартін не забув про ті п’ять доларів, що колись дала йому Гертруда, ані про свого обіцянку повернути їй у сто раз більше. Він попросив видавництво вислати йому аванс у п’ятсот доларів і, як це не дивно, через кілька днів разом з договором дістав і чек.

Він розміняв його на п’ятидоларові золоті монети й зателефонував сестрі, що хоче її бачити.

[55] Бердслі, Обрі Вінсент (1872–1898) — англійський художник і письменник-естет.

[56] Паумоту — низка коралових островів на півдні Тихого океану, в Полінезії. Маркізькі острови — група островів вулканічного походження в Полінезії.