Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він підняв молодика й посадовив на ліжко.

— Вас заарештують за це! — крикнув той, утираючи сльози хлоп’ячого обурення, що котилися по його розгарячених щоках. — Це вам так не минеться! Побачите!

— Бідний красунчик, — промовив Мартін. — Він і гадки не має, що зайшов на манівці. Оббріхувати ближнього, як це він зробив, — нечесно, неблагородно, не личить мужчині, а він цього не розуміє.

— Ось він і прийшов, щоб йому це сказали, — заповнив мовчанку Брісенден.

— Еге ж, прийшов до мене, до людини, яку образив і зганьбив. А тепер мій крамар, безперечно, відмовить мені у кредиті. Найгірше те, що бідне хлоп’я і далі котитиметься по цій самій стежці, аж поки виб’ється в першорядного журналіста, тобто в першорядного мерзотника.

— Але є ще час навернути його на путь істини, — заперечив Брісенден. — Хто зна, може, ваші скромні ліки врятують його. І чому ви не дали й мені зацідити його хоч разочок? Хотів би й я руки докласти.

— Ви обоє будете заарештовані, тварюки ви кляті! — схлипувала заблукана душа.

— Ні, бачите, який у нього рот гарненький і плаксивий. — Мартін сумно похитав головою. — Боюся, що даремно натомив собі руку. Цього юнака ніщо не виправить. Він неодмінно буде відомим журналістом. Сумління і на гріш він не має. Вже це одне допоможе йому вибитись.

По цьому репортерисько вискочив з кімнати, тремтячи зі страху, що Брісенден пошпурить пляшкою йому в спину.

Другого ранку Мартін довідався з газети багато нового про себе. Під час інтерв’ю він нібито сказав: «Ми закляті вороги суспільства. Тільки ми не анархісти, а соціалісти».

Коли репортер зауважив, що між цими школами різниця дуже невелика, Мартін знизав плечима на знак мовчазної згоди. Лице в Мартіна, як виявилось, було вкрай асиметричне, а вся постать мала виразні ознаки виродження. Особливо впадали в око його розбійницькі руки і лютий блиск у налитих кров’ю очах.

Звідти ж Мартін довідався, що кожного вечора він виступає на робітничих мітингах у міському парку і що серед усіх анархістів та агітаторів, які баламутять народ, він має найбільший успіх, бо його промови найреволюційніші. Репортер яскраво описав його злиденну комірчину, згадав про гасницю і єдиний на всю кімнату стілець, а також про його товариша — волоцюгу з лицем мерця, такого страшного, немов його щойно випустили з підземної темниці після двадцяти років самітного ув’язнення.

Репортер виявився хлопець запопадливий. Він метнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартінові і навіть дістав фотографію Бернарда Хігінботема, знятого коло дверей своєї крамниці. Цього добродія він змалював, як розумну й статечну ділову людину, котрій чужі і соціалістичні погляди його шуряка, і він сам. Містер Хігінботем характеризував Мартіна Ідена як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади й запевне докотиться до в’язниці. Германа фон Шмідта, чоловіка Мерієн, репортер теж проінтерв’ював. Цей назвав Мартіна виродком у родині, з яким він не має жодних стосунків. «Він хотів був у мене поживитися, та я йому з копита дав одкоша, — заявив фон Шмідт репортерові.— Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща, я вам кажу».

Цього разу Мартін не в жарт розсердився. Брісенден дивився на цю історію, як на кумедну пригоду, але й він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що Рут усе це не легко буде пояснити. Її батько, певно, аж не тямиться з радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати заручини. Яких саме зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудню він одержав від Рут листа. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав його й прочитав, стоячи тут-таки біля розчинених дверей, де й відібрав листа від листоноші. Читаючи, він машинально поліз у кишеню по тютюн і цигарковий папір, що колись завше були при ньому. Він забув, що в кишені у нього порожньо, і не відчував навіть, що це йому кортить запалити.

Листа було написано у спокійному топі. У ньому не відчувалось ніякого гніву. Але від першого рядка до останнього він був сповнений образи й розчарування. Мартін не виправдав її надій. Вона гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання житиме, як і належить пристойній і порядній людині. А тепер її батько й мати категорично вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. їхній шлюб не був би щасливий. Він не віщував нічого доброго від самого початку. В усьому листі вона тільки раз кинула йому докір, і то прикрий для Мартіна: «Якби ви стали на службу і спробували досягти певного становища… — писала вона. — Але ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто дике й безладне. Я розумію, що не ваша в цьому вина. Ви робили так, як підказували вам ваша натура й давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне, прошу не забувати. Це була просто помилка. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одне одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це не занадто пізно… Не намагайтеся побачити мене, — писала вона під кінець. — Це була б важка зустріч для нас обох, і також для моєї матері. Я й так завдала їй багато прикрості та болю і не скоро зумію загладити свою провіщу».

Мартін ще раз уважно прочитав листа, тоді сів і почав писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була цілком протилежна до тієї, яку вклала йому в уста газета. Під кінець листа він знову став «коханням одержимий», що ревно благає любові. «Будь ласка, відпиши мені і скажи лише одно — чи кохаєш мене? Тільки це. Дай відповідь тільки на це єдине запитання».

Але ні другого дня, ні третього відповіді не було. «Запізнілий» лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів під столом щодень зростала. Уперше за все життя дужий сон Мартінів зрадив його і цілі ночі Мартін мучився безсонням. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, проте служники, що виходили на дзвоник, не впускали його. Брісенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, ледь рухаючись, і хоч Мартін часто його відвідував, але не важився сушити йому голову своїми прикрощами.

А прикрощів у Мартіна було чимало. Вчинок репортерів наробив йому більшого лиха, ніж він сподівався.

Португалець-бакалійник і справді відмовив у кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець, гордий своїм патріотизмом, обізвав Мартіна зрадником і порвав з ним усякі стосунки, довівши свій патріотизм аж до тої міри, що анулював рахунок Мартіна і відтяв йому всі шляхи до сплати боргу. Сусіди були настроєні так само, і їхнє обурення досягло високого рівня. Ніхто не хотів знатись із зрадником-соціалістом. Бідна Марія не знала, що про все це думати, але, пойнята тривогою, залишилася вірною Мартінові. Навколишня дітвора вже забула про розкішну коляску, в якій приїжджали гості до Мартіна, і з безпечної відстані гукали йому «волоцюга» і «лобур». Тільки Маріїні діти стійко боронили його: вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали своїй матері ще більшого клопоту.

Якось Мартін на вулиці в Окленді зустрів Гертруду і довідався про те, в чому й так був певний. Розлючений Бернард Хігінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що й на поріг його не пустить.

— Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? — спитала Гертруда. — Переїдь в інше місце й улаштуйся на роботу. А згодом, коли все забудеться, вернешся назад.

Мартін тільки покрутив головою, але відповісти нічого не відповів. Та й що він міг їй сказати? Його жахала страшна безодня, що пролягла між ним і родичами. Ніколи він не зможе її переступити і пояснити їм свої погляди — яка різниця між ніцшеанством та соціалізмом. Аніякою мовою не зумів би він пояснити й виправдати в їхніх очах свою поведінку. Порядність свою він міг би довести їм тільки тоді, коли б став на роботу. З цього вони починали й цим кінчали. Далі їхній розум не сягав. Ставай на службу! Знайди посаду! Бідні, темні раби, думав він, слухаючи сестру. Не диво, що світ належить дужим. Рабів гублять їхні рабські прагнення. Робота для них — золотий фетиш, перед яким вони падають ниць.

Коли Гертруда запропонувала йому гроші, він ще раз крутнув головою, хоч знав, що того ж самого дня йому знову доведеться йти до заставника.

— Ти поки що не попадайся Бернардові на очі,— дораджувала його Гертруда. — Через кілька місяців він заспокоїться — і тоді, коли схочеш, навіть візьме тебе за возія крам розвозити. Якщо я тобі коли буду потрібна, сповісти, і я зараз прийду. Чуєш?

Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать і незграбну ходу, Мартін відчув, як серце йому боляче стислося. І коли він так глядів їй услід, ціла будівля ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Легко було розводити абстракції про клас рабів, але не зовсім задовільно воно виглядало стосовно своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не раба, пригноблена дужим? Він гірко засміявся над парадоксальністю цієї ситуації. Який же з нього ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого повіву почуття, від тієї самої рабської моральності, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина стоїть понад жалем і співчуттям. Жаль і співчуття зародились у підземних невільничих темницях і не більшого вони варті, як муки й піт нещасних та слабосилих.

«Запізнілий» лежав забутий на столі. Усі інші порозсилані рукописи спочивали під столом. Тільки «Ефемерида» Брісенденова все ще мандрувала. Велосипед і чорний костюм Мартіна знов були в заставі, а прокатний пункт знов вимагав плати за машинку. Але до всього цього йому тепер було байдуже. Він шукав нових шляхів, а життя тим часом могло зачекати.

За кілька тижнів трапилося врешті те, чого він давно чекав. На вулиці спіткав він Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вони вдали, ніби не бачать Мартіна, а Норман навіть спробував його відсторонити.

— Якщо ви чіплятиметесь до моєї сестри, я покличу полісмена, — погрозився він. — Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.

— Ну що ж, кличте собі полісмена, — похмуро відказав Мартін. — Тоді ваше ім’я потрапить до газет. А поки що зійдіть з дороги. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу це почути з твоїх власних уст, — обернувся він до дівчини.

Рут зблідла й уся тремтіла, але спинилась і запитливо глянула на Мартіна.