Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені однаково, чи ти чесний зі мною, чи ні. Ти можеш зробити зі мною все, що хочеш. Можеш кинути мене в багно й розтоптати. Але жодному іншому чоловікові в світі я б цього не дозволила, — додала вона, зухвально зблиснувши очима. — Недарма я змалку звикла сама про себе дбати.

— Саме тому я й не хочу тебе зайняти, — лагідно сказав він. — Ти така хороша й щира, що я теж мушу бути з тобою щирий. — Одружуватись я не хочу, і не хочу також… любитися так, без шлюбу, хоча колись я бував не від того. Мені шкода, що я прийшов сьогодні сюди й побачив тебе знов. Але тепер уже нічого не вдієш, та й не сподівався я, що все так воно вийде.

Послухай-но, Лізі! Я не можу навіть висловити, як ти мені подобаєшся. Та й більше — я захоплююсь тобою і поважаю тебе. Ти така чудова й добра. Але пощо ці марні слова? Втім, я хотів би щось для тебе зробити. Ти мала тяжке життя. То дозволь мені полегшити його. (Очі в неї радісно блиснули, але враз і погасли). Я певен, що скоро матиму багато грошей, цілу купу!

Ту мить він уже не мріяв ні про долину з бухтою, ні про очеретяний свій палац, ні про гарну шхуну. Зрештою, нащо йому все це? Він міг поїхати будь-куди, як робив це не раз, простим матросом на першому-ліпшому судні.

— Я радо віддав би ці гроші тобі. Ти ж, певне, чогось хочеш — школу скінчити чи торговельні курси. Ти могла б вивчитись на стенографістку. Я можу це тобі влаштувати. А якщо живі твої батьки, я міг би дати їм грошей придбати бакалійну крамницю абощо. Будь-що, чого ти хочеш, я зроблю для тебе, тільки скажи.

Лізі мовчала. Вона сиділа нерухомо, з сухими очима, втуплена просто перед себе, а горло їй стискав такий біль, що Мартінові, коли він подививсь на неї, і самому стислося горло. Йому не треба було говорити про гроші. Це ж так мізерно проти того, що вона готова була віддати йому. Гроші — замість кохання! Він пропонував їй те, що в нього було зайвим, з чим йому легко було розлучитись, а вона віддавала йому саму себе, разом з ганьбою й соромом, і гріхом, і надією на спасіння…

— Не говорім про це, — сказала вона й кашлянула, немов їй перехопило голос. Потім підвелась. — Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.

День згасав, і гуляння майже скінчилося. Але коли Мартін і Лізі вийшли з-посеред дерев, виявилося, що їх чекає цілий гурт приятелів. Мартін одразу здогадався, в чому справа. На нього готувався напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного Лізіного кавалера, що їх він зібрав для помсти. Кілька констеблів та полісменів, остерігаючись якої заварухи, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франціско. Дорогою Мартін попередив Джіммі, що на Шістнадцятій вулиці він пересяде на оклендський трамвай. Лізі була дуже спокійна й до всього байдужа. Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав на пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.

— Он трамвай, — гукнув Джіммі.— Біжіть, а ми їх тут. затримаємо. Ну, катайте! Швидше!

Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам’ятавшись, почала вистрибувати з поїзда, пориваючись навздогін утікачам. Статечні й тверезі оклендівці, що сиділи в трамваї, не звернули майже ніякої уваги на юнака з дівчиною, які підбігли до вагона й знайшли собі місця в передній, відкритій його частині. Ніхто з них і в голові собі не покладав, що ця пара має щось спільне з Джіммі, який, стрибнувши на приступку, гукнув вагоноводові:

— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!

Наступної миті Джіммі враз крутнувся, і пасажири побачили, як його кулак заїхав у лице чоловікові, котрий силкувався з бігу скочити в трамвай. Водночас уздовж усього вагона зайшли в хід і інші кулаки, падаючи комусь в обличчя. В такий спосіб Джіммі разом з товариством, що вишикувалось на довгій нижній приступці вагона, мужньо відбивав атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і товариші Джіммі, давиш відсіч останнім ворогам, позіскакували й собі на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а остовпілим пасажирам і на думку не спадало, що цей спокійний юнак і ця гарненька робітниця, які сиділи край зовнішньої лавки, були причиною всієї цієї колотнечі.

Мартін захоплено стежив за бійкою, і в ньому прокинувся давній войовничий запал. Але за хвилину все це згасло, і його огорнув тяжкий сум. Він відчув себе дуже старим, на цілі віки старішим од веселих і безтурботних друзів своєї юності. Занадто далеко зайшов він, щоб можна було вернути назад. їхнє життя, яким колись жив і він сам, тепер уже було відразливе для нього. Все це його розчарувало. Він став чужий своїм приятелям. їхнє товариство було вже йому не до смаку, так само як і їхнє дешеве пиво. Тисячі прочитаних книжок стали прірвою поміж ними. Він сам засудив себе на вигнання. Блукаючи довго по безмежних просторах розуму, він загубив дорогу назад. А проте ж він був людиною, і потреба його в людському товаристві лишалася незадоволеною. Нової домівки він собі не знайшов. Його не розуміли ні давні приятелі, ні рідня, ні буржуазні кола, і навіть оця дівчина поруч нього, яку він так глибоко поважав, не могла зрозуміти його і тієї честі, що він їй виявляв. Від усіх цих думок до його суму домішалася гіркота.

— Помирися з ним, — порадив він Лізі, провівши її до вбогої робітничої хатини на розі Шостої й Маркет-стріту, де вона жила. Мартін мав на увазі хлопця, що його місце сьогодні він мимохіть перебрав на себе.

— Не можу вже… тепер, — відказала Лізі.

— Пусте! — весело сказав він. — Тільки свисни, і він прибіжить.

— Ні, я не про те, — промовила вона просто.

І він зрозумів її.

Коли Мартін прощався з нею, вона раптом потяглася до нього, але не владним чи звабливим рухом, а якось тужливо і покірно. Це зворушило Мартіна до глибини душі. Озвалася притаманна йому зичливість, і, обнявши дівчину, він поцілував її і відчув на своїх губах найщиріший, який тільки буває, дівочий поцілунок.

— О боже! — схлипнула вона. — Я б могла вмерти за тебе! І залюбки!

Вона вирвалася від нього й побігла сходами. Мартінові на очі набігли сльози.

— Мартіне Ідене, — пробурмотів він, — ти не звір, а нікчемний ніцшеанець. Тобі б одружитися з нею і сповнити щастям її натруджене серце. А ти не можеш, не можеш! Сором тобі й ганьба!

«Старий блукач, він скаржиться так гірко, — пригадав Мартін рядки Генлі.— Усе життя — це помилка й ганьба»[57]. Так, усе життя — це помилка й ганьба!

«Ганьба сонця» вийшла у жовтні. Коли Мартін розірвав мотузок на бандеролі від видавництва й поклав на стіл шість авторських примірників книжки, глибокий смуток посів його серце. Він подумав, скільки безтямної радості відчув би він, якби таке сталося хоча б на два-три місяці раніш. А тепер він лишився холодний і байдужий. Вийшла його книжка, його перша книжка, а серце не забилося сильніше, — йому стало тільки сумно. Тепер це так мало важило. Щонайбільше — це дасть йому певну суму грошей. Але нащо йому тепер гроші?

Він поніс один примірник на кухню і подарував Марії.

— Цю книжку написав я, — сказав він, щоб розвіяти її подив, — Я написав її тут у вас, і той суп, що ви мене підгодовували, допоміг мені її скінчить. Візьміть цю книжку собі. Так, я дарую вам її на пам’ять.

Мартін і не думав хизуватися перед Марією. Він тільки хотів зробити їй приємність, справдити її довгочасну віру в нього. Марія поклала подарунок у вітальні на родинній біблії. Для неї книжка, написана її пожильцем, була священною реліквією, фетишем дружби. Тепер Марія примирилася навіть з тим, що він колись працював у пральні, і хоч не могла зрозуміти в книжці жодного рядка, все ж вона була певна, що то книжка чудова. Ця бідна, проста, спрацьована жінка мала невичерпні запаси віри.

Так само байдуже, як до авторських примірників «Ганьби сонця», поставився Мартін і до рецензії на книжку, що їх йому щотижня надсилало бюро газетних вирізок. Книжка наробила шелесту, це було ясно, а це означало до того ж приплив золота в його кишеню. Він зможе і Лізі збагатити, й усі свої обіцянки виконати, і спорудити, нарешті, очеретяний палац.

Фірма «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» з обережності спочатку випустила тільки півтори тисячі примірників, але після перших рецензій видала книжку ще раз, удвічі більшим накладом. І не встигло розійтися друге видання, як почали готувати третє — уже з тиражем у п’ять тисяч. Одна лондонська фірма запросила переговори про умови для англійського видання, а слідом за тим надійшли звістки, що готуються переклади у Франції, Німеччині та скандінавських країнах. Напад на школу Метерлінка стався у слушну пору. Розпалилася завзята полеміка. Салібі та Гекер уперше зійшлися думками й дружно обороняли «Ганьбу сонця». Крукс та Уоллес були у ворожому таборі, а сер Олівер Лодж намагався знайти компроміс, що годився б із його власними космічними теоріями. Прихильники Метерлінка згуртувалися під прапором містицизму. Честертон розсмішив увесь світ своїми нібито безсторонніми шкіцами з приводу суперечок, але цілу справу, вкупі із суперечниками, заглушив громовий виступ Джорджа Бернарда Шоу. Зайве, мабуть, додавати, що на арену вибігли ще цілі стовпища менших світил, і гамір та шарварок знявся страшенний.

«Це просто якесь диво, — писали Мартінові «Сінглетрі, Дарнлі і спілка», — що критико-філософська книжка розходиться, як роман. Ви надзвичайно вдало вибрали тему, і всі інші умови теж склалися дуже сприятливо. Будьте певні, що й ми куємо залізо, поки воно гаряче. У Сполучених Штатах і Канаді вже продано понад сорок тисяч примірників і готується нове видання тиражем у двадцять тисяч. Ми ледве встигаємо задовольнити попит. Щоправда, ми самі сприяли його збільшенню. На саму рекламу видавництво витратило вже п’ять тисяч доларів. Ваша книжка мусить побити всі рекорди.

[57] «Старий блукач…» — рядки з вірша В. Генлі «Чекання» (цикл «Шкіци із шпиталю»).