Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гертруда прийшла до нього, засапавшись, бо дуже поспішала. Передчуваючи біду, вона захопила з собою ті останні кілька доларів, що мала, а бувши певна, що з Мартіном трапилось якесь нещастя, одразу кинулася з плачем братові на шию і мовчки сунула йому в руку принесені гроші.

— Я б і сам прийшов, — сказав Мартін, — та не хотів заводитися з Хігінботемом. А без цього б не обійшлося.

— Нічого, він з часом заспокоїться, — запевнила брата Гертруда, силкуючись відгадати, що з ним скоїлося. — Тільки ти спершу знайди собі роботу та устаткуйся. Бернард любить, коли людина живе з чесної праці. Ота писанина в газетах дуже розсердила його. Я ще ніколи не бачила, щоб він так шаленів.

— Роботи я не збираюся шукати, — посміхаючись, сказав Мартін. — Так ти йому й передай. Я можу обійтись і без роботи, а оце тобі й доказ.

І з його рук полився їй у поділ дзвінкий блискучий потік золотих монет.

— Пам’ятаєш, ти дала мені п’ятірку, коли я не мав і п’яти центів на трамвай? От вони з дев’яноста дев’ятьма сестрами різного віку, але однакової вартості.

Якщо Гертруда, вже йдучи до Мартіна, була налякана, то тепер її узяв панічний жах. Цей жах не полишав місця на сумніви. Це була не підозра, а певність. Вона вражено дивилась на брата, а обтяжені її коліна трусилися під золотими кружечками, неначе вони пекли її.

— Це все твоє,— засміявся Мартін.

Гертруда розридалася.

— Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! — бурмотіла вона.

Хвилину він непорозуміло дивився на неї, потім ураз догадався, чом вона так розхвилювалася, і показав їй листа від видавництва, одержаного разом з чеком. Гертруда читала поволі, раз у раз спиняючись, щоб витерти очі, і нарешті запитала:

— Так, отже, ти здобув ці гроші чесним шляхом?

— Ще чеснішим, аніж коли б я виграв їх у лотереї. Я їх заробив.

Помалу до неї верталася довіра, і вона ще раз уважно перечитала листа. Йому довго довелося пояснювати їй, звідки саме у нього взялося так багато грошей, і ще довше переконувати, що це гроші направду її і що йому вони не потрібні.

— Я покладу їх у банк на твоє ім’я, — сказала вона врешті.

— І не думай. Бери їх собі і роби з ними, що хочеш. А ні, то я віддам їх Марії, вона знайде, куди їх притулити. Я б радив тобі найняти служницю і відпочити як слід.

— Піду зараз розповім Бернардові,— мовила Гертруда, прощаючись.

Мартін спохмурнів, але зараз і посміхнувся.

— Гаразд, — сказав він. — Тоді він, мабуть, ще запросить мене на обід.

— Авжеж, запросить! Я певна! — з запалом вигукнула Гертруда і, міцно обнявши брата, поцілувала його.

Настав день, коли Мартін відчув себе дуже самотнім. Він був здоровий і дужий, але не мав ніякої роботи. Тепер, коли він кинув писати й учитися, коли він втратив Брісендена й Рутину любов, життя його стало великою пусткою. І не давалося цієї пустки заповнити дорогими ресторанами та єгипетськими сигаретами. Щоправда, його непереможно вабили південні моря, але він відчував, що тут, у Сполучених Штатах, ще не все закінчено. Дві його книжки мали незабаром вийти з друку, і в нього ще чимало було книжок, які можна б видати. Отже, треба було почекати, щоб в океан поїхати з торбою золота. Він знав одну долину й бухту на Маркізьких островах, що їх можна було купити за тисячу чілійських доларів. Долина простягалася від схожої на підкову бухти до вершин високих, хмарами повитих гір і мала площу яких десять тисяч акрів. Її всю вкривали тропічні плодові дерева, а куріпок і кабанів там аж роїлося. Де-не-де траплялися там стада дикої худоби, а вище, в горах, паслися цілі гурти, на яких часом нападали зграї диких собак. Увесь той закутень незайманий. Ще жодна людина там не селилась. І все це разом з бухтою можна було купити за тисячу чілійських доларів.

Бухта, як він собі пригадував, була чудова і така глибока та безпечна, що Південно-Тихоокеанський путівник рекомендував її як найкращу гавань для ремонту суден на сотні миль довкола. Він купить шхуну, — подібне до яхти, обшите міддю, прудкохідне суденце, — і торгуватиме копрою та збиратиме перли. А житиме в тій долині. Збудує патріархальну очеретяну хатину, як у Таті, і заведе собі в долині й на судні темношкіру службу. Він прийматиме там агента з Тайоги, капітанів торговельних суден, що не мають сталого курсу, і взагалі весь цвіт блукацької братії з південних морів. Житиме він відкрито й частуватиме гостей по-королівському. І з часом забудуться прочитані колись книжки і весь цей світ, що виявився таким злудним.

Але задля цього треба тут, у Каліфорнії, добряче набити черес. Гроші вже почали напливати. Скоро хоч одна книжка матиме успіх, можна буде спродати цілу цю купу рукописів. Він ще складе в збірки дрібніші оповідання та поезії і запевнить собі й долину, й бухту, і шхуну. А писати він уже ніколи не буде. Це вже твердо. Тим часом же, поки не вийшли книжки, треба щось більше робити, аніж тільки існувати в такому півсні й байдужості до всього світу, як оце зараз.

Якось у неділю вранці він довідався, що того дня спілка мулярів улаштовує у парку Шелмаунд пікнік, і вирішив туди піти. Давніше він часто бував на робітничих гулянках і добре знав, що це таке, тож, Коли увійшов до парку, у ньому вмить прокинулись давні призабуті почуття. Кінець кінцем, робітники ж для нього свої люди. Серед них він народився й виріс і, хоч на деякий час їх покинув, тепер був радий до них повернутися.

— Та це ж Март! — гукнув раптом хтось коло нього, і на плече йому лягла дружня рука. — Де ти пропадав? Плавав? Ну, ходім вип’ємо!

Він опинився в гурті давніх приятелів; декого, правда, не вистачало, та зате були й нові обличчя. Не були вони собі мулярами, але, як і колись, ходили на всі недільні гулянки, щоб потанцювати, посміятися та й силою поважитись. Мартін випив з ними і знову відчув себе людиною. Дурень він був, що покинув їх, подумав Мартін. Він був би куди щасливіший, коли б лишився з ними, а не тягся до книжок та до тих, що там нагорі. Щоправда, пиво вже не здавалось йому таким добрим, як раніш. Воно вже не смакувало так. Це, певно, Брісенден відбив у нього охоту до простого пива. А книжки відучили його спілкуватися з давніми друзями. Він вирішив довести собі самому, що не відучили, і пішов до майданчика танцювати. Там спіткав він слюсаря Джіммі, сестриного пожильця, в товаристві високої білявої дівчини, яка одразу ж віддала перевагу Мартінові.

— Зовсім як давніш! — пояснив Джіммі товаришам, що почали з нього сміятися, коли Мартін з білявкою закружляли у вальсі.— Але я навіть і не серджуся. До біса радий його бачити. Дивіться, як танцює! Шовком звивається! То хіба ж можна за такого дорікати дівчатам?

Проте Мартін чесно повернув дівчину Джіммі, і вся трійця разом з півдесятком товаришів почала сміятися й жартувати, дивлячись на танцівників. Усі були раді бачити Мартіна. Ще не вийшла в світ жодна його книжка, тож і не мав він в їхніх очах фіктивної вартості. Вони любили його заради нього самого. Він чувся наче принц, повернений із вигнання, і самотнє його серце розцвітало, купаючись у хвилях щирої зичливості. Мартін розшаленів і був у найкращій формі. До того ж, у кишенях бряжчали долари, і так само, як і в ті дні, коли він вертався з плавання, вони текли потоком.

На танцювальному майданчику Мартін випадково побачив Лізі Конолі в парі з якимсь молодим робітником, а трохи згодом спіткав її в буфеті і підійшов до неї. Після здивованих вигуків і привітань він повів її в парк, де вони могли вільно погомоніти, не потребуючи собі перекрикувати музику. Тільки він заговорив до неї, вона вже належала йому. Він одразу відчув це. Він читав це в гордій покорі її очей, у пестливих рухах її гордовитого тіла, в жадібній увазі, з якою вона ловила кожне його слово. Це було вже не те молоденьке дівча, яке він знав колись. Це була вже жінка, і невтримно визивна її врода ще й розквітла, не втративши анітрохи своєї невтримності, а тільки навчившись притлумлювати надмір свого вогню й визивності. «Красуня, чиста красуня!»— думав Мартін у щирому захопленні. І він знав, що вона його — досить було йому сказати «ходім», і вона пішла б за ним хоч на край світу.

Власне цю мить щось його так ударило по голові, що він мало не впав. Це був удар чоловіка, який до того розлютився, що схибив і не потрапив у щелепу. Мартін, похитуючись, обернувся і побачив над собою занесеного кулака. Він ураз присів, і шалений удар пролетів без жодної шкоди, тільки самого нападника вивівши з рівноваги. Тоді Мартін лівою рукою загилив супротивника, спираючись на всю вагу свого тіла. Той боком звалився з ніг, але вмить ізнов схопився і, мов несамовитий, кинувся на Мартіна. Мартін бачив його перекошене лице і ніяк не міг збагнути, що спричинило такий незнайомців гнів. Але водночас він розважив його лівим простим ударом, знов-таки спираючись на всю вагу свого тіла. Незнайомець упав навзнак. Тим часом надбігав Джіммі з гуртом своїх хлопців.