Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти просто нестерпний! — вигукнула вона крізь сльози.

Але гнів його ще не вщух, і він торочив усе в одно:

— Тварюки! Ну й тварюки!

Коли вона почала дорікати йому, що він образив суддю, Мартін тільки спитав:

— То чим же? Що сказав йому правду?

— Мені байдуже, правда це чи неправда, — не вгавала вона. — 6 певні правила пристойності, і ніхто тобі не дозволяв будь-кого ображати!

— А яке право має суддя ображати істину? — вигукнув Мартін. — Образити істину — це більший злочин, ніж образити таку нікчемну особу, як цей суддя. А він зробив ще гірше! Очорнив ім’я великої, шляхетної людини, яка вже не живе. Тварюки! Ну й тварюки!

Гнів Мартінів розпалювався знову, і Рут аж злякалася. Ніколи вона ще не бачила його такого розгніваного, і все це їй видавалося незрозумілим і недоречним. Але навіть через її ляк ті Мартінові чари, що вабили її до нього, що колись спонукали її прихилитись до нього — вони й у цю шалену вирішальну мить спонукали дівчину закинути руки йому на шию. Вона чулася ображеною і навіть сердитою на те, що сталося, а проте не виходила з його обіймів і, здригаючись, слухала, як він усе бурмотів: «Ну й тварюки!»

Вона що була в його обіймах, коли він сказав:

— Не буду я більше псувати вам проханих обідів, люба. Вони мене не люблять, і я не хочу нав’язувати їм своє товариство. Та й я так само їх не люблю. Тьху! Аж нудить. А я ще колись наївно думав, що люди на високих посадах, які живуть у гарних будинках, мають освіту й рахунки в банку, що вони чогось варті!

— Ходім до клубу соціалістів, — сказав Брісенден, ослаблий від кровотечі, що була півгодини тому — за останні три дні це вже з ним удруге. У тремтячій руці його була незмінна склянка віскі.

— А нащо мені цей соціалізм? — запитав Мартін.

— Стороннім дозволяється говорити п’ять хвилин, — сказав хворий. — Встанете і бовкнете своє. Скажете їм, чому ви проти соціалізму. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше — і хай вони вам всиплють за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачите, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви стали соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде.

— Для мене загадка, як ви, саме ви, можете бути соціалістом, — мовив Мартін. — Ви ж юрбу ненавидите. Та й справді, що спільного маєте ви з голотою, ви, естет? — Мартін докірливо показав на склянку, яку Брісенден знов наповнював. — Я бачу, що вас і соціалізм не врятує.

— Я дуже хворий, — відказав той. — Ви — то інша річ. Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив’язати до життя. Ви ось дивуєтесь, чому я став соціалістом. Я скажу. Та тому, що соціалізм неминучий; тому, що сучасний гнилий і безглуздий лад довго не продержиться; тому, що для вашого дужого вершника часи вже минулися. Раби йому вже не підкоряться. їх занадто багато, і вони не дадуть йому і на коня сісти. Від них не втечеш, і вам однаково доведеться проковтнути їх рабську моральність. Це не дуже приємно, визнаю, але їхні стовпища вже насуваються, і тут нічого не вдієш. Ви з своїм ніцшеанством просто допотопна людина. Що минуло — те минуло, і той, хто каже, що історія повторюється, брехун. Справді, я не люблю юрбу, але що ж робити? Ваш вершник — це фікція, тож краще будь-що, аніж теперішня влада свинуватих боягузів. Та хоч би там як, а ходім. Коли я ще хоч трохи посиджу тут, буду п’яний. А ви знаєте, що каже лікар?.. Хай йому біс, тому лікареві! Ні, я ще його пошию в дурні.

Був недільний вечір, і в невеличкій залі було повно оклендських соціалістів, переважно робітників. Оратор, розумний єврей, захопив Мартіна, але заразом збудив і неприязнь. Його вузькі погноблені плечі й запалі груди свідчили, що це справжній син перелюдненого гетто, і перед очима Мартіновими виразно постала одвічна боротьба кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними досі і пануватимуть без кінця-краю. Для Мартіна це миршаве створіння сталося символом. Це було типове втілення безліку тих слабосилих і нездольних істот, що за неминучим біологічним законом гинуть на тернистих шляхах життя. Вони були неспроможні. Незважаючи на всю їхню хитромудру філософію і мурашину схильність до співпраці, природа відцуралася їх заради людини виняткової. Із свого прещедрого засіву життя природа збирає тільки найкраще. Люди наслідують її і, послуговуючись тим самим методом, розводять перегонових коней і вирощують огірки. Безперечно, творцеві всесвіту слід було б вигадати якийсь кращий метод, але тим часом мешканці нашої частини всесвіту мусять годитися із заведеним ладом. Звісно, коли вони гинуть, їм вільно чіплятися за життя, як оце чіпляються за нього соціалісти, як чіпляється зараз ось цей промовець і враз із ним уся ця спітніла юрба, що при тім спільно силкується добрати способу, як зменшити трудноти життя і перехитрити всесвіт.

Так думав Мартін і все це висловив, коли Брісенден підбив його виступити й завдати їм чосу. Він зійшов на трибуну і звернувся до голови мітингу. Спочатку він говорив тихо й трохи затинався, намагаючись дати лад думкам, що зароїлися у нього в голові під час промови єврея. На таких зборах кожному промовцеві давали тільки п’ять хвилин. Але коли Мартінові пора вже було кінчати, він саме захопився і рішуче повів свій наступ. Він зацікавив слухачів, і вони зажадали від голови, щоб той дав Мартінові договорити. Вони побачили в ньому гідного противника і напружено стежили за кожним його словом. Вія говорив палко й переконано, нещадно нападаючи на рабську моральність і тактику, не криючи від слухачів, що мова йде саме про них. Він цитував Спенсера й Мальтуса[54] і викладав біологічний закон світового розвитку.

— Отже, — закінчив він, — держава, де переважають раби, нежиттєздатна. Споконвічний закон розвитку лишається в силі. У боротьбі за існування, як я вже довів, виживають дужі и їхнє потомство, а кволі та їхні нащадки приречені на загибель. Внаслідок цього кожне покоління стає сильнішим за попереднє. В цьому суть розвитку. А ви, раби, — я згоден, що рабом бути погано, — ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані не загибатимуть, де кожен невдаха матиме доволі їсти, скільки разів він не захоче в день, де всім вільно буде приводити нащадків — як дужим, так і кволим. Що ж тоді буде? Сила й життєздатність майбутніх поколінь більше не зростатимуть. Навпаки, навіть зменшуватимуться. Ось Немезіда вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів, рабами й для рабів урядоване, — воно неминуче послабне і розпадеться, так само, як послабне й розпадеться життя істот, що становлять те суспільство.

Не забувайте, що я спираюся на закони біології, а не на сентиментальну етику. Держава рабів не здатна існувати…

— А Сполучені Штати? — гукнув хтось із зали.

— Сполучені Штати? — відказав Мартін. — Тринадцять колоній скинули своїх правителів і утворили так звану республіку. Раби стали самі собі папами. Панів, що правили силою меча, не стало. Але що не можна жити зовсім без панів, з’явилася нова їх порода — не великі, мужні й шляхетні люди, а хитрі й павукуваті — крамарі ти лихварі. Ці знов поневолили вас, але не одверто, як сміливці зробили б своєю твердою рукою, а нишком, підступними махінаціями, викрутами, підлещуванням та брехнею. Вони підкупили ваших рабів-суддів, ваших рабів-законодавців і кинули ваших синів та дочок у ярмо, гірше за давнє рабство. Два мільйони ваших дітей щодня гнуть спину під цією крамарською олігархією Сполучених Штатів. Десять мільйонів вас, невільників, блукає по країні, не маючи ані хліба, ані притулку.

Та вернімось до суті. Я вже сказав, що суспільство рабів не може існувати, бо з своєї природи воно суперечне законам розвитку. Не встигне таке суспільство організуватися, як уже розкладається. Легко словами заперечувати закон еволюції, але де візьмете ви новий закон розвитку, що дасть вам силу? Сформулюйте його. А може, він уже сформульований? Тоді викладіть його.

Мартін сів на своє місце серед страшенного галасу. Чоловік двадцять зірвалося на ноги, вимагаючи слова. І один по одному, підбадьорювані гучними оплесками, вони завзято відбивали напад, жваво при цьому жестикулюючи. Це було справжнє побоїсько — шалене змагання ідей. Деякі промовці відходили від теми, але більшість безпосередньо відповідала Мартінові. Вони вражали його новим для нього напрямком думок і відкривали якщо не нові біологічні закони, то нові можливості застосування старих. Вони занадто захоплювалися, щоб бути завжди ввічливими, і голова раз у раз мусив закликати їх до порядку.

Випадково в залі сидів репортер-початківець, якого пригнав сюди бідний на новини день і професійна потреба в сенсації. Хист він мав абиякий, тільки що писати вмів гладенько і жваво. Сам занадто туполобий, щоб стежити за дискусією, він, однак, гадав, що стоїть далеко вище від усіх цих балакучих маніяків з робітничого класу. Зате він дуже поважав тих високопоставлених достойників, що скеровують політику націй і газет. У нього був навіть свій ідеал, а саме: мрія стати видатним репортером, котрий уміє зробити щось, і то ще й яке, — з нічого.

Він не розумів, про що йде суперечка. Та це його й не обходило. Такі слова, як «революція», дали йому предосить матеріалу. Як палеонтолог може по одній знайденій кістці відновити цілий скелет, так і цей репортер міг відтворити цілу промову з одного слова «революція». Цього самого вечора він це й зробив, і навіть непогано. А що всю бучу збив Мартін, то він і вклав свою промову йому в уста, виставивши його крайнім анархістом і перетворивши його реакційний індивідуалізм у найчервоніший та найзатятіший соціалізм. Цей репортерисько був ще й художник, і він не пожалував барв для місцевого колориту: широкими мазками змалював довговолосих людей з дикими очима, неврастеніків та виродженців з піднятими вгору кулаками, і все це на тлі прокльонів, вереску й галасу розлюченої юрби.

РОЗДІЛ XXXIX

Другого ранку, сидячи в своїй кімнатчині за кавою, Мартін переглядав газету. За все своє життя він уперше побачив власне ім’я надруковане великими літерами, та ще й на першій сторінці газети, і, на превеликий свій подив, довідався, що він найвидатніший провідник оклендських соціалістів. Прочитавши палку промову, сконструйовану за нього юним репортером, він спершу розсердився, а потім кинув газету й засміявся.

— Він був або п’яний, або якийсь зловмисник, — сказав він Брісенденові, що прийшов до нього надвечір і стомлено впав на єдиного в кімнаті стільця.

— А вам не однаково? — спитав Брісенден. — Хіба вам залежить на думці тієї буржуазної свиноти, що читає газети?

Мартін на хвилину задумався.

[54] Мальтус, Томас-Роберт (1766–1834) — англійський економіст.