Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звісно, ні, анітрохи. Але це може пошкодити моїм стосункам із родиною Рут. її батько й так твердив, що я соціаліст, а ця паскудна брехня остаточно скріпить його на цій думці. А втім, хай собі. Я от вам зараз покажу, що сьогодні написав. Це «Запізнілий», я вже майже дійшов до половини.

Він почав уголос читати, коли раптом Марія відчинила двері і впустила до нього чепурненького молодого чоловіка, який жваво розглядався по кімнаті, завважив гасницю й кухенку в кутку, а тоді спинив погляд на Мартіні.

— Сідайте! — сказав Брісенден.

Мартін посунувся на ліжку, щоб дати гостеві місце, і чекав, що той скаже.

— Містере Ідене, я вчора чув вашу промову і хотів би тепер узяти у вас інтерв’ю, — почав молодий чоловік.

Брісенден щиро засміявся.

— Ваш товариш — соціаліст? — запитав репортер, скинувши швидким оком на Брісендена й нотуючи в пам’яті колоритну блідість цієї постаті.

— І це він написав той репортаж, — лагідно мовив Мартін. — Оцей хлопчисько!

— Чом ви його не налупцюєте? — спитав Брісенден. — Я б зараз дав тисячу доларів, щоб хоч на п’ять хвилин мати здорові легені.

Репортера трохи приголомшила така розмова — про нього, при ньому і так, наче його тут нема. Але ж його похвалили в редакції за блискучий опис соціалістичного мітингу і доручили взяти інтерв’ю у Мартіна Ідена, провідника організованих ворогів суспільства.

— Містере Ідене, ви нічого не матимете проти, коли ми вас сфотографуємо? — мовив він. — Надворі чекає редакційний фотограф, і він каже, що краще зняти вас одразу, поки сонце ще не сіло. А побалакаємо ми вже потім.

— Узяв з собою фотографа, — замислено промовив Брісенден. — Та всипте ж йому, Мартіне, всипте!

— Либонь, я вже застарий для цього, — відповів Мартін, — Воно й слід було б, але щось не хочеться. Та й чого ради?

— Ради його бідної матері,— заперечив Брісенден.

— Над цим варто подумати, — відказав Мартін. — Але чи ж варто стільки витрачати сили? Щоб всипати ближньому, це забирає трохи сили. Та й взагалі — навіщо?

— І справді — навіщо! — весело сказав репортер, хоч почав уже стурбовано поглядати на двері.

— Але ж у тому, що він написав, нема ні слова правди, ані слова, — зауважив Мартін, звертаючись виключно до Брісендена.

— Це все було подане в загальних рисах, ви ж розумієте, — зважився докинути репортер. — І для вас це чудова реклама. Ось що важливо. Вона піде вам на користь.

— Чуєте, Мартіне? Це чудова реклама, — урочисто промовив Брісенден.

— І вона, бачите, піде мені на користь, — додав Мартін.

— Дозвольте запитати, містере Ідене, де ви народилися? — почав репортер, прибираючи уважливого вигляду.

— Він навіть нічого не записує,— сказав Брісенден. — Він і так усе пам’ятає.

— Мені цього вистачає,— пояснив репортер, силкуючись не показати неспокою. — Добрий репортер ніколи не записує.

— Вчора… таки вистачило. — Але Брісенден не відзначався довготерплячістю і раптом скипів: — Слухайте, Мартіне, якщо ви йому зараз не всиплете, то я сам всиплю. Помру, але всиплю!

— Відшмагати, мабуть, буде нічого? — поцікавився Мартін.

Брісенден пильно подумав і кивнув головою. Ще мить, і голову репортерову було затиснуто в Мартіна між колінами.

— Тільки не кусатися, — застеріг Мартін, — а то так і розквашу твоє гарненьке личко, хоч і жаль буде.

Мартінова рука стала швидко й мірно підніматися й опускатися. Репортерисько борсався, лаявся, в’юном звивався, одначе кусатись не смів. Брісенден поважно дивився на кару, але раптом так запалився, що схопив порожню пляшку й гукнув:

— Дайте мені хоч разочок його зацідити!

— Більше не можу, — нарешті промовив Мартін. — Рука заніміла.