Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми маємо честь надіслати вам при цьому у двох примірниках проект договору на нову вашу книжку. Просимо звернути увагу на те, що ми збільшуємо вам гонорар до двадцяти відсотків від загальної суми продажу, що є найвищою можливою межею, яку може собі дозволити будь-яке розважливо ведене видавництво. Якщо ви згодні прийняти нашу пропозицію, впишіть, будь ласка, у відповідну рубрику договору назву вашого твору. Ніяких умов щодо його змісту й характеру ми не ставимо. Книжка може бути на будь-яку тему. Якщо у вас є щось готове, тим краще. Слушний момент треба використати. Залізо саме гаряче.

По одержанні підписаного вами договору ми з великою приємністю вишлемо вам аванс у п’ять тисяч доларів. Як бачите, ми цілком вам довіряємо, а саму спробу замірюємо у великому масштабі. Крім того, ми хотіли б скласти з вами умову років, скажімо, на десять, протягом яких ми матимемо виключне право видавати у книжковій формі всі ваші твори. Але до цієї теми ми ще повернемось.

Мартін, відклавши листа, зайнявся в голові обрахунками: помножив п’ятнадцять центів на шістдесят тисяч, що в сумі дало дев’ять тисяч доларів. Поставивши у відповідному пункті договору назву «Дим радості», він підписав його і надіслав видавництву разом з двадцятьма оповіданнями, створеними ще до того, як він винайшов бездоганну формулу писання газетних фейлетонів. І з найбільшою швидкістю, на яку тільки здатна американська пошта, до Мартіна прибув від видавництва «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» чек на п’ять тисяч доларів.

— Я хотів би піти сьогодні з вами до міста, Маріє,— сказав Мартін того ранку, як одержав чек. — А ще краще зустрінемося з вами о другій годині на розі Чотирнадцятої та Бродвея. Я на вас чекатиму.

У призначений час Марія була вже на місці. Намагаючись розгадати таємницю цього побачення, вона могла придумати єдино черевики, і була розчарована, коли Мартін, проминувши взуттєву крамницю, повів її далі, до нотаріальної контори. Те, що сталося потім, назавжди лишилось у неї в пам’яті, як чудовний сон. До неї доброзичливо посміхалися якісь вичепурені добродії, що розмовляли з Мартіном та між собою. Стукотіла машинка. Усі підписувались на якомусь поважному на вигляд папері. Був там і власник будинку, де вона жила, і він теж підписався. А коли вже було по всьому і вона знов опинилась на хіднику, він підійшов до неї і сказав:

— Ну, Маріє, за цей місяць вам уже не треба платити мені сім з половиною доларів.

Марія заніміла з подиву.

— І за цей місяць, і за другий, і взагалі за всі,— додав він.

Марія стала дякувати йому, як за велику ласку. І тільки повернувшись додому в північний Окленд і переговоривши з сусідами та крамарем-португальцем, направду повірила, що цей будиночок, де вона прожила стільки років, платячи хазяїнові щомісяця комірне, тепер став її власністю.

Того самого дня ввечері, коли Мартін зійшов з трамвая, португалець, ставши на дверях крамниці, привітався до нього й спитав:

— Чого ви тепер нічого в мене не купуєте?

Мартін пояснив йому, що тепер уже сам собі не варить, і крамар, запросивши його випити з ним, почастував найкращим, як зауважив Мартін, вином, що знайшлося в крамниці.

— Маріє,— сказав Мартін того ж вечора, — цими днями я виїду від вас. Та й ви теж незабаром виїдете звідси. Ви наймете комусь цей будиночок, а самі будете хазяйкою. У вас, здається, в Сан-Леандро чи то в Гейвордсі є брат, що працює в молочарні? Отож зараз же ви мусите віддати всю цю білизну назад, не правши її,— розумієте? — не правши, і поїхати завтра до свого брата, в Сан-Леандро, Гейвордс чи куди там. Хай він приїде сюди, і ми з ним поговоримо. Я житиму в Окленді, в готелі «Метрополь». Він-то вже мусить розумітись на молочних фермах.

Отак Марія стала повновладною господинею будинку й молочної ферми, де мала двох наймитів до важчої роботи, а в банку завела собі рахунок, що дедалі зростав, дарма що всі діти були взуті й ходили до школи. Рідко кому щастить зустріти в житті казкового принца. Але Марія, що ціле життя гарувала і голову мала таку спрацьовану, що їй не до мрій було про якихось там принців, вона знайшла його в особі колишнього робітника з пральні.

Тим часом світ почав допитуватися — хто ж такий цей Мартін Ідей? Видавцям він відмовлявся давати будь-які біографічні відомості, але на газетярів не знаходилося способу. Окленд був батьківщиною Мартіна, і репортерам не важко було розшукати десятки осіб, які з охотою розповіли їм, хто він був і хто не був, що робив і надто — чого не робив ніколи. І на втіху цікавої публіки всі такі відомості з’явилися на сторінках преси разом з миттьовими знімками та фотопортретами — на ці останні не забарився взяти патент місцевий фотограф, що колись був зняв Мартіна. Спершу така велика була Мартінова відраза до журналістів та всього буржуазного суспільства, що він силкувався навіть боротися з цим рекламним шалом, але згодом таки уліг йому, бо це виявилось легше. Він умовив собі, що не може не вділити якоїсь хвилини спеціальним кореспондентам, які приїздять здалеки, щоб побачитися з ним. Та ще дні були такі довгі з тієї пори, як він кинув писати й учитися, а треба ж було їх чимось заповнювати. Тим-то він дозволив собі невеличку примху — давав інтерв’ю журналістам, розмовляв про літературу та філософію і навіть приймав запрошення до буржуазних домів. Якийсь чудний, хоч і вигідний, душевний спокій опосів його. Ніщо його не турбувало. Він простив усім, і навіть тому репортерові, що був змалював його на-червоно, і якому він тепер дав інтерв’ю аж на цілу сторінку і дозволив сфотографувати себе в кількох позах.

Принагідно він бачився з Лізі, яку виразно смутила раптова його слава. Це ще збільшило відстань між ними, і, певно, задля того щоб хоч трохи зменшити її, Лізі погодилась ходити до вечірньої школи та на торговельні курси і одягатись у модної кравчині, що брала величезні гроші. Дівчина мала такі помітні успіхи, що Мартіна навіть узяв сумнів, чи правильно він повівся щодо неї, бо ж уся її поступливість і ретельність були тільки заради нього. Вона хотіла стати чогось вартою в його очах, саме виходячи з його мірила вартості. Однак він не подавав їй жодної надії, ставився до неї, як до сестри, і рідко її відвідував.

«Запізнілого» видала фірма Мередіт-Лауел, коли Мартін уже піднявся на вершину популярності, і, як захопливий белетристичний твір, ця повість мала ще більший успіх, ніж «Ганьба сонця». Минав тиждень за тижнем, а дві книжки Мартінові — річ нечувана! — все ще мали найбільший попит. Не тільки любителів белетристики, а й тих, хто захоплювався «Ганьбою сонця», зачарувала морська повість, просто неймовірна майстерність, з якою було її написано. Почав Мартін Іден винятково успішніш нападом на містицизм, а тепер ось і на практиці показав, що таке справжня література, явивши таким чином своє рідкісне обдаровання, — критика й митця в одній особі.

Гроші плавом пливли до нього, так само й слава, і він сяяв на літературному небі, як огненна комета. Але вся та метушня, що він зчинив, більше вабила його, аніж викликала цікавість. Мартіна вразила тільки одна маленька подія, і якби світ знав про неї, то теж би вразився. Хоча світ вразила б не сама ця дрібничка, а те, що вона набрала в Мартінових очах величезної ваги. Суддя Блаунт запросив його на обід. Сам собою факт цей був мізерією, але такою, що невдовзі мала вирости у щось велетенське. Мартін образив суддю Блаунта, поводився з ним брутально, а суддя Блаунт, спіткавши Мартіна на вулиці, запросив на обід! Мартін думав, скільки ж разів бачив він у Морзів суддю Блаунта, і той ніколи не запрошував його на обід. Чому він тоді не запрошував мене? — питався подумки Мартін. А відтоді ж він не змінився. Він був усе той самий Мартін Іден. У чому ж різниця? Тільки в тому, що його твори надруковано в вигляді книжок? Але ж він написав їх давно. Усі вони були готові ще тоді, як суддя Блаунт напався на нього й на Спенсера. Отже, суддя Блаунт запросив його на обід не заради справжньої його вартості, а тільки заради фікційної!

Мартін посміхнувся й пообіцяв прийти, дивуючись водночас своєю поблажливістю. На обіді, куди було запрошено з півдесятка високодостойних персон з дружинами, Мартіна трактовано як знаменитість. Суддя Блаунт, палко підтримуваний суддею Генвелом, настирливо просив Мартіна кандидувати до фешенебельного клубу «Стікс», куди мали доступ не просто багаті люди, а лише видатні. Мартін ще більше здивувався, але від пропозиції відмовився.

У нього чимало було клопоту з розподілом рукописів. Редактори просто засипали його замовленнями. Нараз відкрилося, що він стиліст, і то добірний. «Північний огляд», надрукувавши «Колиску краси», звернувся до Мартіна з проханням дати ще кілька аналогічних есеїв і, певно, й одержав би їх, якби раптом «Бертонів журнал» не ризикнув замовити йому аж п’ять статей, пропонуючи по п’ятсот доларів за кожну.

Мартін відповів, що згоден, але з умовою гонорару по тисячу доларів за статтю. Він добре пам’ятав, що ті самі журнали, які тепер так уганяли за його рукописами, колись від них відмовлялися. І їхні відмови були бездушні, автоматичні, стереотипні. Вони добряче його попомучили, попомучить же тепер і він їх. «Бертонів журнал» заплатив Мартінові за п’ять статей стільки, скільки визначив автор, а ще чотири статті охоче вхопив за таку саму ціну «Мекінтошів місячник». «Північний огляд» не міг за ними ввігнатися і лишився без нічого. Так ото вийшли в світ «Жерці тайни», «Мрії про чудесне», «Міра людського «Я», «Філософія ілюзій», «Дух і плоть», «Мистецтво та біологія», «Критика й пробірки», «Зоряний пил», «Гідність лихварства». Пішли в світ, викликавши бурю тривалих розмов і суперечок,

Редактори пропонували Мартінові самому встановлювати умови, і так він і робив. Але продавав він лише те, що було вже раніш написане. Він твердо вирішив не писати більше нічого. Сама думка про те, щоб знов узятись за перо, доводила його до шалу. Він бачив, як юрба порвала на шмаття Брісендена, і хоч його самого вітала оплесками, він уже не міг її простити й поважати. Сама слава його здавалася ганебною зрадою Брісендена. Він кривився з огиди, але вирішив довести справу до кінця й набити торбу грішми.

Від редакцій він одержував листи ось такого змісту:

«Приблизно рік тому ми, на превеликий жаль, змушені були відмовлятися від циклу ваших ліричних поезій. Вони й тоді справили на нас величезне враження, але, взявши на себе певні зобов’язання перед іншими авторами, ми не мали змоги прийняти ваші твори. Якщо й досі вони ще у вашому посіданні і якщо ви не відмовите нам ласки прислати їх, з великою охотою надрукуємо весь цикл, виплативши вам такий гонорар, який ви самі призначите. Крім того, ми готові випустити ці поезії окремою книжкою на найвигідніших для вас умовах».

Мартін згадав про свою трагедію, написану білим віршем, і послав її замість ліричних поезій. Перше ніж відсилати, він перечитав п’єсу, і був вражений її дилетантською пишномовністю, і переконався, що вона нічого не варта. А все ж послав її, і трагедію було таки надруковано, у чому редактор каявся до смерті. Публіка обурювалась і не хотіла йняти віри, що цей словесний мотлох вийшов з-під пера такого майстра, як Мартін Іден. Одні запевняли, що це просто невдала підробка, а інші, що Мартін Іден, наслідуючи Дюма-батька, в зеніті своєї слави доручає іншим писати за себе. Коли ж Мартін заявив, що трагедія — одна з його перших літературних спроб і що бідна редакція не могла заспокоїтися, поки не одержала її, знявся загальний регіт коштом того журналу, а в редакційному колективі його зайшли поважні зміни. Окремою книжкою трагедія так і не вийшла, хоч Мартін устиг покласти до кишені солідний аванс.

«Колменів тижневик» прислав Мартінові довжелезну телеграму, що коштувала мало не триста доларів, замовляючи в нього двадцять статей і обіцяючи заплатити за кожну по тисячі доларів. Йому пропонували об’їхати для цього за рахунок журналу Сполучені Штати і вибрати собі які завгодно теми. У телеграмі навіть було зазначено вибір можливих тем, щоб показати, настільки письменникові надаються широкі можливості. Журнал ставив лише одну вимогу — обмежитися проблемами, що стосуються Сполучених Штатів. У телеграмі, посланій післяплатою, Мартін висловив глибокий жаль, що не може прийняти цієї вигідної пропозиції.

Оповідання «Вікі-Вікі», надруковане у «Ворреновім місячнику», мало надзвичайний успіх. Незабаром воно вийшло окремим виданням, у великому форматі, чудово оформлене, і хоч продавано його на правах сувеніра, воно вмить розійшлося. Критики водносталь заявляли, що це оповідання стоїть на одному рівні з двома класичними творами великих письменників — «Духом у пляшці» Стівенсона та «Шагреневою шкірою» Бальзака.

Зате збірку «Дим радості» публіка зустріла стримано й дещо недовірливо. Плитка міщанська моральність була ображена сміливою зневагою автора до всіх умовностей та забобонів. Але коли в Парижі було видано французький переклад, що мав нечуваний успіх, американські й англійські читачі теж порвалися на збірку, так що Мартін вимігся від завше стриманого видавництва «Сінглетрі, Дарнлі й спілка» за третю свою книжку двадцяти п’яти відсотків, а за четверту — тридцяти. Ці два томи містили всі оповідання Мартінові, друковані в різних журналах. До першого тому ввійшов «Передзвін» і всі «страшні» оповідання, а до другого — «Пригода», «Казан», «Вино життя», «Вир», «Людна вулиця» і ще чотири твори. Видавництво Мерідіт-Лавел видало збірку всіх його статей, а Максмілієн випустив «Пісні моря» й «Любовні сонети». Цей останній цикл перед тим надрукував «Супутник господині», заплативши Мартінові неймовірний гонорар.

Коли останній рукопис було, нарешті, продано, Мартін зітхнув з полегкістю. Очеретяний палац і біла шхуна були вже зовсім близько. Кінець кінцем, він таки спростував Брісенденову думку, що жоден путній твір не потрапляє до журналів. Його слава доводила, що Брісенден помилився. І все ж у глибині душі він відчував, що друг його мав рацію. Адже спричинила його успіх більше «Ганьба сонця», аніж художні твори, забраковані всіма журналами. «Ганьба сонця» викликала запеклу полеміку і створила йому ім’я. Якби «Ганьба сонця» не розходилася такими нечуваними темпами, не було б і слави. «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» вважали це за чудо. Вони випустили перше тільки півтори тисячі примірників, та й то боялися, що їх не спродасться. Вони були досвідчені видавці, і несподіваний успіх книжки вразив їх надзвичайно. Для них це справді було якесь чудо. Вони так ніколи й не збагнули його, і в кожному листі до Мартіна висловлювали побожний подив з приводу такої таємничої події. Вони й не пробували якось пояснити її. Це було незбагненно. Так трапилось, та й годі. Трапилось усупереч усякій імовірності та розрахункам.

Розмірковуючи так, Мартін не дуже високо цінував свою популярність. Адже ж це буржуазія купувала його книжки й набивала йому кишеню золотом, а, знаючи її, він і гадки не допускав, щоб вона могла щось утямити в його творах. Внутрішня краса й сила його творів нічого не варті були в очах тих сотень тисяч, що розхвалювали Ідена та купували його книжки. Він був каліф на годину, авантурник, що забрався на Парнас, поки боги дрімали. Сотні тисяч люду читали його й шалено йому плескали з тією самою сліпою звірячою нестямою, з якою вони кинулись на «Ефемериду» Брісендена й роздерли її на шматки. Це вовча зграя, що лащиться до нього, замість того, щоб щиритись іклами. В одному Мартін був твердо певний: «Ефемерида» була незмірно вища за все, що написав він сам. Вона була незмірно вища за все, що він міг би коли-будь створити. То була епохальна поема. Яку ж вартість могла мати для нього пошана юрби, тієї самої юрби, що втоптала в багно «Ефемериду»? Він полегшено й задоволено зітхнув. Останнього рукописа продано, і скоро можна буде з усім цим покінчити.